Наталин кіоск називається “L’Amore”. Вона продає італійські сендвічі – паніні – у маленькому парку мікрорайону «Східний», що в Маріуполі. Місце, де зараз можна придбати снек, було в епіцентрі обстрілів Маріуполя 24 січня 2015 року, одного з найжахливіших за час війни у Східній Україні. Наталя разом із сім’єю переїхали до Східного лише через три тижні після цього жахливого випадку, щоб втекти з навіть гіршого місця – Широкиного, розташованого на околицях Маріуполя. Там вона мала продуктовий магазин, а її чоловік – автомайстерню. Влітку 2014 року звуки вибухів стали наближатися до Широкиного, що лежить на шляху між Маріупольським морським портом та кордоном із Росією. На початку вересня перші снаряди впали на центр селища. Життя у ньому було повністю підірване.
Після січневого обстрілу східних околиць Маріуполя, підрозділи батальйону «Азов», Національної гвардії та Збройних сил України запустили кампанію із зачистки сил «ДНР» далі на схід від Широкино, щоб їхні снаряди більше не могли сягати Маріуполя. Бої, що стали наслідком цієї операції, зробили життя в Широкино нестерпним. Наталя спершу розпустила працівників свого магазину, потім відправила молодшого сина жити з друзями в місті. Вона з чоловіком залишилися, аж доки 12 лютого 2015 року село не обстріляли настільки сильно, що будинок і бізнес родини було повністю знищено. Вони ховалися від снарядів у підвалі свого будинку і поїхали до Маріуполя, щойно це стало достатньо безпечно. Досі немає згоди щодо питання про те, чи кампанія із зачистки сепаратистських сил із Широкиного може вважатися тактичним успіхом чи її цінність радше символічна. Зрештою, Маріуполь відтоді став безпечним, однак жителі Широкиного заплатили за це високу ціну. Багато будинків було зруйновано дощенту, а всіх цивільних мешканців евакуювали.
Для Наталі та її сім’ї втеча з Широкино стала початком шляху, сповненого тривоги. Вони переїхали лише на 15 кілометрів від дому, але втратили всю безпеку, яку він забезпечував. Щоб знову стати на ноги, Наталія та її чоловік вирішили поїхати на тривалий час до Австрії, де вони хотіли заробити грошей на сільськогоспорадських угіддях. Це рішення привело їх в експлуатаційне ярмо. Після місяців тяжкої фізичної праці на полях Верхньої Австрії вони залишилися з більшими боргами, ніж заробітками. До Маріуполя повернулися виснаженими та без копійки за душею.
«Мене Австрія сильно зламала. Психологічно, фізично, моє здоров'я дуже підупало, і в чоловіка теж. І зараз ці наслідки ми відчуваємо і будемо вже, напевне, завжди відчувати. Але це було таким уроком! Повторним, тяжким, який не порівняти з цією війною. Я коли приїхала звідти - я навіть місяці два чи три по хліб не виходила. У мене була така депресія, і я не знала, кули себе діти. Мені було соромно, мені було некомфортно – це дуже м'яко сказано».
Термін «людський фактор» був темою, що повторювалася в нашому інтерв’ю з Наталею. Для неї це означало щось, що характерне для війни так само, як і для дошкульних дрібниць буденності. Позаду Наталиного кіоска – дещо недоглянутий шматок землі. Невідомо, кому він належить, та, як стверджує Наталя, ніхто не відчуває відповідальності за те, щоб тут прибрати. Задня стіна кіоску пофарбована у яскравий помаранч, носить нагадування про те, як багато залежить від нашого ставлення. «Якщо хочеш жити краще – сам стань кращим!», ‒ написано в заголовку тексту, який закликає перехожих бути уважними до інших людей та не засмічувати маленький парк. «Як ідете… огляніться! Ви ж людина!», ‒ написано в останньому рядку.
Слова, написані на стіні, походять із одного з багатьох віршів, які Наталія написала після того, як пройшла крізь війну і вибухи. Вони допомогли їх врешті знову стати на ноги. Те, що вона підприємиця у справі, яку гордо називає сімейним бізнесом, сталося також завдяки програмі Міжнародної організації з міграції (МОМ), що підтримує підприємців-початківців серед внутрішньо переміщених осіб та забезпечує їм можливість заробляти гроші та підcилює згуртованість із громадою, яка їх приймає.
