Права людини як експонат

Сімон Шлеґель

Східноукраїнський центр громадських ініціатив

Одним з інститутів, який в значній мірі чинив супротив індустріальній деградації майже в кожному місті східної України, є місцевий музей. Краєзнавчі музеї є своєрідним конструктом соціальної реальності для місцевого населення, особливо школярів. Вони можуть бути одним з наріжних каменів освітньої системи і головним інститутом, коли справа доходить до створення місцевої самобутності. Однак, важливо зрозуміти, як ці музеї можуть відображати насильство минулих років і як війна на Донбасі може корелювати з опудалами мамонтів і радянськими героями праці. Чи є щось у музеї, що не є героїчним або естетичним? Чи можуть права людини стати експонатом, який є предметом гордості і джерелом ідентифікації?

Багато місцевих музеїв звільнили кут в одному зі своїх виставкових залів після початку АТО в 2014. Вони надали місце для експонатів, які документують війну з проросійськими сепаратистами. Часто солдати і колишні бійці добровольчих батальйонів передавали експонати для музеїв, що в цілому впливало на тематику виставки та її істотну військову складову. Глядач може побачити на більшості таких виставок залишки від військових снарядів, камуфляжні сітки, невикористане озброєння, військові значки і портрети загиблих солдат. В цілому, куратори копіюють радянську репрезентацію Другої світової війни за допомогою ідеологічної складової історій і персонажів, які представляють собою боротьбу всього суспільства проти загарбника.

Співробітники Східноукраїнського центру громадських ініціатив відвідали музеї в шести містах уздовж лінії зіткнення: в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Ізюмі, Покровську, Слов'янську та у Дніпрі. Ми хотіли проаналізувати як вони відображають тему захисту прав людини у своїх експозиціях.

Музей АТО в Дніпрі. Фото https://dpchas.com.ua/

Працівники музеїв та куратори розповіли, що експозиції, пов'язані з АТО, не так популярні. Люди вже втомилися від теми війни. Можливо, це пов'язано з тим, що відвідувачі хочуть отримати естетичне задоволення від перегляду експонатів і не хочуть думати на тему конфлікту, яка домінує у публічному просторі, медіа та повсякденному житті же 4 роки. Можливо, люди хочуть побачити щось незвичайне, чого вони раніше не знали. Жахи війни їм добре знайомі, і вони максимально намагаються від цього абстрагуватися, щоб жити нормальним життям.

У той же час, працівники музеїв у Дніпрі та Ізюмі відзначили, що люди, які живуть поруч з контактною лінією, відчувають себе забутими і хочуть розповісти світу, що в їхньому регіоні сталося щось безпрецедентне. Вони вважають, що злочини проти людей і їхнього майна вимагають подальшого розслідування та обговорення; дискусії серед людей, які пережили цей конфлікт. Саме тому є сенс розповідати особисті історії людей, провокувати діалог в суспільстві щодо теми війни і захисту прав населення.

Місцеві музеї в більшості випадків є державними установами, які підпорядковані муніципальним або обласним відділам культури. Проте, вони відкриті для співпраці з недержавними суб'єктами, наприклад, ініціативами місцевого громадянського суспільства. Це відіграє дуже важливу роль, особливо коли мова йде про репрезентацію війни на Донбасі. Народ довіряє громадським організаціям, церкві і ініціативам добровольців набагато більше, ніж уряду, парламенту чи навіть засобам масової інформації. Об'єднання з цивільними ініціативами може стати хорошим способом як музеї можуть зміцнити власні позиції у суспільстві, а також партнерські зв'язки.

Національна спілка краєзнавців України, в яку входять багато місцевих музеїв, декларує мету взаємодії з сьогоденням і необхідність співпраці з цивільними ініціативами. Глибокий зв'язок з місцевою громадою, громадськими організаціями, а також з обласними та міськими структурами, роблять місцеві музеї впливовим гравцем в освіті та створенні ідентичності. Порушення прав людини, навпаки, не є типовим суб'єктом краєзнавства. Експозиції в музеях зазвичай є п'єдесталом для досягнень, а не страждань. Людина, особистість, з'являється в музейному просторі після того, як вона досягла певного авторитету у суспільстві завдяки величним вчинкам або смерті в ім'я благородної мети, але не після того, як вона стала жертвою насильницького конфлікту. Життя звичайних людей потрапляє в музейну експозицію лише через сторіччя після їх життя або навіть епохи. Однак, музей позбавляє їх індивідуальності, він актуалізує «екзотичність» цих людей – їх одяг або знаряддя праці стають досить цікавими для майбутніх нащадків через абсолютно різний спосіб життя і мислення.

Краєзнавчий музей у Слов'янську. Фото Людмили Стрижко

А що буде якщо розглядати права людини, а не тільки наконечники стріл або знаряддя праці, як артефакт, щоб поліпшити своє життя і розуміння історичних подій? Інструмент, який буде виглядати для наших нащадків як очевидний і примітивний, немов сільськогосподарські інструменти століття назад. Це призведе до появи багатьох цікавих експонатів: боротьби громадян за повернення втраченого ними майна на війні або розповідь про те, як батьки наполягали на правах своїх дітей на освіту, навіть коли вони ховалися від гранат в підвалі.

Співпраця державних і недержавних суб'єктів з краєзнавчими музеями забезпечить хороші передумови для репрезентації порушень прав людини, які відбуваються на війні. Якщо нам вдасться продемонструвати ефект прав людини на прикладі окремих історій, їх цінність та використання стануть настільки ж ясними, як використання артефактів, створених попередніми поколіннями, щоб полегшити власне життя. Настав час зробити права людини експонатом виставки, а також історії людей, які з'являються поруч з героями війни і праці минулих століть, щоб відкрити завісу людської драми 21 століття.