Примарна допомога: як держава ігнорує колишніх полонених

Олександр Ретівов

ГО "Товариство свідомих громадян"

Згідно з інформацією на офіційному сайті Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб (МТОТ), 01 листопада 2018 року набрав чинності наказ «Про утворення комісії з розгляду питань щодо надання допомоги особам, позбавленим особистої свободи незаконними збройними формуваннями».

Створення даної комісії передбачено Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2018 р. № 328. На підставі рішення зазначеної комісії, МТОТ буде виплачувати матеріальну допомогу колишнім полоненим або членам їх сімей, яких позбавили волі у зв'язку із суспільною або політичною діяльністю у розмірі 100 тис. грн.

Для отримання бюджетних коштів, особа, позбавлена особистої свободи, член сім'ї, близький родич чи законний представник в інтересах такої особи мають звернутися до МТОТ в письмовій формі і додати документи, що засвідчують особу заявника і підтверджують факт або обставини позбавлення особистої свободи бойовиками.

З огляду на те, що тисячі громадян з проукраїнською позицією стали в'язнями незаконних в'язниць «ЛНР» і «ДНР», багато хто з натхненням почав збирати документи і подавати їх до Міністерства. Те саме зробив і я. Після того, як я направив основний пакет документів на електронну пошту, мені зателефонували і рекомендували продублювати їх в паперовій формі, відкрити рахунок в банку і додати виписку c реквізитами банківського рахунку. Потім я отримав підтвердження на електронну пошту від Міністерства, що мої документи отримані і комісія їх розгляне.

Втім, як це часто буває, мої надії на швидке вирішення справи виявились марними.

Перше засідання комісії на початку грудня 2018 року лише розглянуло надання допомоги двадцяти чотирьом сім'ям моряків, затриманих ФСБ Росії в Азовському морі. Решта полонених продовжували звертатися до Міністерства за допомогою, але комісія не поспішала нічого робити і зібралася лише 28 грудня 2018 року.

Сказати, що засідання цієї комісії колишні полонені чекали більше, ніж Нового року - не сказати нічого. Після чотирьох з половиною років війни держава вперше згадала про пережиту нами трагедію. Безумовно, це був серйозний крок. Зрозуміло, сто тисяч гривень не здатні повернути втрачене здоров’я та нерви. Більш того, багато хто вже не зможе повернутися до свого міста. Мені також нікуди повертатися, адже моя домівка лежить в руїнах після інтенсивних артобстрілів.

Новий рік минув, минув і Старий Новий рік, а від комісії й далі нічого не чути. Та й рахунок, відкритий спеціально для державної допомоги, не збільшився навіть на гривню. Я телефонував у Міністерство, та й особисто керівнику відділу з питань осіб, позбавлених волі, Ігорю Грибу, але чіткої відповіді так і не отримав. Водночас, я зрозумів, що чекати особливо і нема чого: пояснення відмови ніхто і не надавав. Довелося чекати письмової відповіді, яку я отримав лише наприкінці січня.

У відповіді на два моїх листи лише перераховувалися евфемізми і бюрократичні формулювання. Я очікував отримати набагато коротшу та змістовнішу відповідь.

Комісія з розгляду питань щодо надання допомоги особам, позбавленим особистої свободи незаконними збройними формуваннями, окупаційною адміністрацією та / або органами влади Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях України і / або території Російської Федерації у зв'язку із суспільною або політичною діяльністю зазначених осіб, а також підтримки зазначених осіб і членів їх сімей, на своєму засіданні 28 грудня 2018 року, прийняла рішення не надавати Вам бюджетні кошти в розмірі, встановленому законодавством, в зв'язку з відсутністю відомостей або документів, які підтверджують факт позбавлення особистої свободи в поточному році.

Відверто кажучи, я не знаю як коментувати таке рішення. Очевидно, комісія вважає, що сьогоднішні умови утримання більше нагадують в’язницю, і, відповідно, більше заслуговують компенсації, ніж підвали смерті 2014-2015 років. Звідти вийти живим було дивом, але на жаль, держава не розглядає це як достатню підставу для отримання допомоги.

Таке ставлення до полонених значно підриває довіру до державних інституцій, які дають надію на допомогу, а потім її ж і забирають. Правила комісії суперечать Постанові Кабінету Міністрів, що і робить неможливим отримання такої допомоги, фактично зводячи нанівець гучні заяви чиновників.

На щастя, адвокати Гельсінської групи вже вивчили нормативно-правову базу і стверджують, що прив'язка допомоги до 2018 року в Постанові Кабінету Міністрів №328 взагалі не згадується. Відмова комісії надати матеріальну допомогу є абсолютним свавіллям Міністерства. Відстоювати свої права безумовно варто у суді. Втім, навіть позитивне рішення нічого не гарантує. Чи буде це означати, що держава визнає болючий досвід колишніх полонених? Чи буде перемога в суді вважатися бажанням допомогти, а не просто здихатися від надокучливої проблеми? Питання залишаються риторичними.