Згідно даних Моніторингової місії ООН з прав людини майже 13 000 осіб загинуло внаслідок збройного конфлікту на Сході України у період з квітня 2014 року до кінця 2018 року. Серед них: 3300 цивільних, 4000 військових української армії, а 5500 – бойовиків «ЛНР/ДНР». Ще від 27 тисяч до 30 тисяч осіб отримали поранення.
Історія нижче - про страждання цивільної особи, яка не обирала війну. Збройний конфлікт змінив щоденне життя Марини Михайлівни (ім’я змінене для безпеки респондентки) та перетворив його на виживання в умовах безправ’я та невизначеності. З пані Мариною документаторки БФ «Восток-SOS» познайомилися в санаторії у мальовничому селищі Лютіж. Там жінка проходила вже другу поспіль реабілітацію після важких поранень, яких Марина зазнала взимку 2015 року під час обстрілу пасажирського автобуса неподалік Волновахи.
На початку війни
Марина Михайлівна живе в невеликому селищі, що знаходиться у сірій зоні Донецької області. На початку бойових дій жінка нікуди надовго не виїжджала, хоча селище неодноразово обстрілювали. Влітку 2014 року односельчани та й сама жінка ще не зрозуміли, що почалася війна.
Я найнялася до людей, без роботи залишилася, пасти корів. І ми пасли корів. І ось це все літає, ми якось не боялися, не розуміли цього.
Поступово обстріли посилювались: два будинки у селі зрівняли з землею. Проте, люди сприймали бойові дії як щось тимчасове. Довгий час обстріли обходились без людських жертв – до одного трагічного випадку про який Марина Михайлівна й досі з жахом згадує.
Виїхали чоловік, дружина, їхня дитина й сестра. У них був мікроавтобус білого кольору. Вони їхали і прямим попаданням влучили в їхнє авто. Я не знаю де знаходилася ця сестра з цим хлопчиком, може вона його вивела в туалет… Чоловік і дружина згоріли одразу: вони як сиділи, так і згоріли в цьому мікроавтобусі. Вона [сестра] – інвалід третьої групи. Ніколи не хоче про це говорити.
Марина Михайлівна лише взимку зрозуміла, що довкола – справжня війна, яка невідомо коли скінчиться. Одного разу вона вирішила сходити до друзів увечері. Раптово почався обстріл – вибухи були чутні неподалік, за сусідніми городами. Разом з чоловіком пані Марина повернулася додому, щоб подоїти корову; зненацька снаряди почали розриватись зовсім поруч.
Я злякалась. У мене чоловік афганець, він заспокоїв: «Не бійся, це ще не поруч». Коли потрапило вже до сусідки, він сказав: «Це вже все». Їй влучило перед будинком і на городі. Такі ями були жахливі у мій зріст, а по ширині – метра три. Не знаю з чого вони стріляли. Ось так пішло-пішло, а мій будинок пронесло. І пішло по наступній вулиці, поспіль усі будинки.
Теракт
Наприкінці грудня 2014 року Марина Михайлівна святкувала Новий рік разом з дітьми у їхній оселі. Жінка поверталася додому 13 січня потягом, де і познайомилася з сусідкою по купе Ольгою. Обом жінкам виявилося по дорозі – до Волновахи. У Марини Михайлівни було багато речей, ще й три торти для подруг. Вона не хотіла їхати автобусом, але Ольга її все ж вмовила.
Того ж дня було надзвичайно важко виїхати з автостанції.
Ми з десятої години просиділи до двох, не могли виїхати, там було стільки людей! Стільки їхало у Донецьк з Волновахи. У дві години виїхав автобус, нас зупинили на блокпосту. Не знаю, ми довго стояли там. І ось стався постріл.
Спочатку Марина Михайлівна навіть не зрозуміла, що сталося.
Таке відчуття, що автобус підстрибнув і посипалися всі вікна. Люди всі в крові стоять навпроти мене. Я навіть болю не відчула, коли мене поранило. Я нічого не відчула. Потім, напевно, я хотіла або лягти на підлогу, хотіла ногу цю посунути… і такий пекельний різкий біль.
Жінка не може стримати сльози і додає, що від загибелі її врятувала випадковість.
Я пересіла на місце Ольги. Вона мені сказала: «Ти сідай там, тобі ближче вставати, а я до віконця сяду». А потім після вибуху: «І мене теж [поранило]». Я до неї повертаюся, вона жовтіє так, жовтіє. Я думала їй погано. А вона померла.
Реабілітація
Марину витягли за капюшон куртки з автобусу, який був весь в крові і уламках скла. Після теракту жінку відвезли у лікарню, де вона провела два місяці. Увесь час її навідували рідні й волонтери, їй купували ліки, приносили їжу.
Згодом Марина Михайлівна повернулася додому. Внаслідок травми нога майже не згиналася; жінці довелося проходити складну реабілітацію.
Який це біль був, наживу мені гнули ногу, взагалі без жодної анастезії, без нічого. Це за два рази, раз на 25 градусів зігнули, раз на 40 удвох. Так я там верещала взагалі.
Біль у нозі все ще нагадує про себе, але значно менше, ніж у 2015 році. Проте душевні рани й досі не загоїлися.
Мене турбує тиск через нервовий зрив. І нічого такого не допомагає від нервів. Буває зненацька таке хвилювання і така хвиля. Я не знаю, що це за хвилювання. Що я тільки не пила – нічого не допомагає. Себе намагаєшся тримати в руках і все.
Лікування душі
Наприкінці нашої розмови Марина Михайлівна розповіла як вона намагається приборкати страх і боротися з пост-травматичним стресом.
Хобі у мене немає, натомість є чотири палісадника квітів.
Раніше у мене була корова. Це був член сім'ї. Я її лікувала, коли вона хворіла. А вона як впала, так і більше не піднялася. Я тиждень взагалі не підіймалася. Корова – це було моє хобі. Якщо вона хворіла, я брала її на повідець і йшла до ветеринара. Корову я любила і зараз не можу її згадати без сліз.
А зараз я квіти люблю, у мене чотири палісадника квітів. Я для душі: якщо раніше у мене овочі росли, а тепер квіточки. Хочеться, щоб було все гарно.
Історія Марини Михайлівни, на жаль, не унікальна для війни. Дуже добре, що первинне лікування і реабілітацію жінці забезпечила держава, проте так стається не в усіх випадках. В Україні не існує державних програм з реабілітації чи систематичної грошової допомоги пораненим цивільним людям внаслідок війни. Люди й надалі залишаються сам на сам зі своїми психологічними проблемами і змушені справлятися з ними, як Марина Михайлівна, власними силами. Здатність відродитися, знайти внутрішній ресурс для того, аби знову відчувати себе людиною, побороти страх перед життям в умовах невизначеності - це великий виклик для всіх, хто живе на лінії розмежування. Історія Марини Михайлівни саме про це.
Головне фото статті: Міністерство оборони України
Одним з інститутів, який в значній мірі чинив супротив індустріальній деградації майже в кожному...
Боснія і Герцоговина. Досвід цієї країни важливий для Україні, оскільки гаряча фаза конфлікту...
«Плакат – це дешево і сердито, а значить – вельми продуктивно у сфері інформаційної війни. ФСБ...
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г