Незахищені

Наталія Каплун

Восток СОС

Згідно дослідження організації «ООН-Жінки» майже 90% жертв сучасних конфліктів складає цивільне населення [1]. Під час збройного протистояння найбільше число постраждалих становлять саме жінки та діти – ті, кого представники збройних формувань (зазвичай на 90% і більше їх складають чоловіки) намагаються захистити. Цивільні мешканці втрачають житло, отримують поранення і психічні травми, що залишають відбиток на житті цілих поколінь.

В історіях мешканців Сходу України, записаних в рамках проекту «Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу», також йдеться про беззахисність жінок і дітей у ситуації, коли рідне місто перетворюється на військовий табір, а довкола тривають бойові дії.

Валерія Онищенко (ім’я змінене задля безпеки респондентки) живе у одному з міст Донецької області, розташованому у 25-кілометровій зоні від лінії розмежування, працює завідувачкою дошкільного учбового закладу. Влітку 2014 року вона вперше відчула, що в рідне місто прийшла війна. Це відчуття з’явилося разом із постійним страхом за близьких, друзів, колег по роботі. Усі на той час перебували у напруженому стані через вибухи та звуки української артилерії, яка працювала за містом.

«Поки чути відгомін десь далеко – вважаєш, що це мене не торкнеться, не зачепить, чомусь в нас завжди так думають», – пригадує Валерія. Відчуття небезпеки змусило її змінити своє життя, життя дитини: «Я навчила свою доньку тому, що [під час обстрілу] вона має вийти в коридор та лягти на землю». На роботі Валерія провела навчання, як слід діяти на випадок обстрілу, разом із виховательками облаштувала у підвалі бомбосховище: поставили стільці, зробили запас свічок та питної води. Проте будівля садочку не була розрахована на життя в умовах війни – аби потрапити до підвалу, треба було вийти на вулицю. Це завадило скористатися бомбосховищем у повній мірі, коли обстріл таки відбувся.

Тоді першим вибухом розбило вікна з правої сторони будівлі. Виховательки разом із дітьми побігли до кімнати без вікон на першому поверсі, лягли на підлогу, дорослі накрили собою дітей.

Валерія запам’ятала цей момент до найменших дрібниць:

Ми лежали, сильно кричали діти, дорослі… Була паніка. Ми чекали. Було багато дрібних голосних вибухів, ми не могли зрозуміти, звідки вони. Ми чули дзвін скла. Коли стало тихіше, ми схопили дітей та побігли вниз, у підвальне приміщення й знаходилися там, поки не приїхали автівки МНС, швидкої допомоги. Це все тривало десь хвилини три, хоча мені здалося, що ціла вічність. Й було дуже лячно.

Під час обстрілу загинула молода мати, яка саме йшла забрати дитину з садочка, та хлопчик шкільного віку, що гуляв на вулиці. Для Валерії це стало найстрашнішим з пережитого:

Смерть дитини. Це було дуже страшно. Коли ми спускалися у підвал, ми побачили труп цього хлопчика семирічного. Він ще зовсім дитина, йому б жити й жити… Це було найстрашніше для мене. Я стримувалася, коли ми лежали, я стримувалася, намагалася заспокоїти й дітей, й дорослих. Я вела себе як керівник, але скажу чесно, коли я побачила труп дитини – в мене полилися сльози, й я не змогла вже себе заспокоїти.

Валерія зазначає, що навіть рутинне існування біля лінії фронту потребує постійної психічної напруги, адже після пережитого неможливо знову повірити, що мирне життя знову не зруйнується у один момент, й надалі можна жити без страху. Вона вважає, що цивільні мешканці у конфлікті – завжди жертви обставин, й поки ситуація залежить від військових – пересічні громадяни нічим не можуть на неї вплинути. Єдине, що їм залишається – оберігати себе і близьких: «Мабуть у цій ситуації від звичайних людей нічого не залежить. Потрібно конфлікт вирішувати на найвищому рівні, а людям бути обережними, аби з ними нічого не сталося».

Роздуми Валерії над питаннями миру та війни, ролі пересічної людини в умовах крихкого затишшя у бойових діях, торкаються складних питань, на які не існує простих рішень. Кожне бойове зіткнення, кожний обстріл лише загострюють конфлікт. Для цивільних мешканців, що випадково опиняються у епіцентрі бойових дій, вони є джерелами страху, беззахисності та безпорадності.

Для мене цей обстріл – це був великий такий урок життя. Ніколи б не подумала, що мені доведеться лежати на підлозі й захищати дітей дитячого садочку, бігти з ними до підвалу. Після цього обстрілу я зрозуміла, що головне у житті це життя дітей, життя близьких. А інше – документи, робочі питання – це дрібниці у порівнянні із такими ситуаціями, що сталися.

[1] Жінки, війна та мир, 03.12.2017, https://www.womenwarpeace.org/home/

Обкладинка статті: zn.ua