З кожною жменею землі, яка віддаляє тебе назавжди, розростається порожнеча. Разюча, пронизлива, як ранковий мороз, байдужість суспільства добиває і без того безнадійну рану.
Скільки таких, як я? Як ми виживаємо з цим болем?
Це неможливо забути, усвідомити, прийняти за реальність. Мій мозок не вірить, що цей абсурд реальний. Він не може перетравити цю інформацію. Мені видається, що навіть найталановитіший сценарист не здатен таке вигадати.
Ти повертався з військового госпіталю. Зателефонував мамі, що все гаразд і вже в місті.
Тобі стало погано в під’їзді. Тебе бачили сусіди, знайомі – ті, з ким ти прожив в одному будинку тридцять років. Вони знали про твої контузії. Ти їм говорив, що в тебе болить голова.
Ніхто не викликав швидку. Ніхто не зателефонував рідним. Ніхто не допоміг дійти до квартири. Вони відмежувалися, закрили очі на війну і її наслідки.
«А я його отоді бачила… На першому етажі тут був, обперся об ліфт. Рюкзак отой воєнний тяжелєнний. Шо він туди напхав? Єлі його з ним отсунула, щоб в ліфт попасти…», «Шо-то Алла сьогодні не сильно вже кричить», «А хто оце ото-го приїхав? Командір його? Здоровий такий мужик і плаче…» – чую гул з-зі сторін, і від огиди підкошуються ноги. Все навколо зливається. Від цих деталей паморочиться голова. Нанизуємо їх на намисто болю і тепер навічно носимо з собою. Я. Ми. Досі не віримо. Вже скільки часу пройшло, а біль не відпускає. Через роки дивлюся на себе, на наших рідних і задумуюся:
– Діма, чи ти хотів такого болю для нас?
– Чи ти хотів, щоб ми так сильно побивалися за тобою?
– Чи ти хотів, щоб, не в змозі змиритися з втратою, невдовзі після тебе пішов з життя дідусь?
– Чи хотів ти, що твоя мама від цього болю втрачала своє здоров’я і так сильно хворіла?
Я б не хотіла. Ніхто б такого не хотів для своїх близьких.
– Чи ти йшов на війну для того, щоб ми плакали?
– Однозначно – ні! – з жахом усвідомлюю і відчуваю провину.
Діма, я тобі обіцяю: ми зберемося, згадуватимемо тебе і не будемо плакати.
Гортаю альбоми та стоси невідсортованих фотографій. Ось ти в садочку на святі в костюмі колобка. Творець смайлика однозначно надихнувся тобою – посмішка до вух! Не знаю у світі нічого більш потішного за це твоє фото!
Тут на Новий рік ми вперше їли ананас і по черзі фотографуємося з ним. Він, правда, виявився кислючим, але ми все одно щасливі!
Ось ми родиною зібралися в діда Вані. Зіставили два розкладені столи, але всі все одно не вміщаємось. На столі холонуть пироги з маком та вишнями – немає часу їсти, всім кагалом сміємося над твоїми жартами!
Я пам’ятаю, як ти пішов добровольцем на війну. Ти не вмів воювати. Відслужив, коли строкова служба тривала ще аж три роки, але ви просто косили траву чи фарбували дачі командирів. На війну вас відправляли не лише без потрібних знань, а й без необхідного металевого прикриття для ваших сердець. Але ти все одно прийняв рішення йти воювати, щоб захистити всю нашу родину. В цьому я відчуваю таку сильну турботу!
Пам'ятаю, як ще до кривавих подій на Євромайдані кликала тебе приєднатися до мене. Ти відмовлявся, а я через це дико сердилася.
Коли вперше під ранок привезли “встановлювати каток і йолку” зо два десятки нас забилися під стелою і співали “Я не здамся без бою” “Океану Ельзи”. Мені тоді вперше було страшно, але реальну загрозу я усвідомила набагато пізніше.
З війною інакше. Ти чітко усвідомлюєш, що можеш загинути. Одразу. І навесні 2014 року ти був у перших рядах. Щоб отак само я не була в безвиході, оточена виродками вже з автоматами. Боже, Діма, я безмежно тобі за це вдячна!
Пам’ятаю розповідь про ваш перший обстріл – від незвички ти так злякався, що одягнув два бронежилети і весь бій бігав в них. Нас тішило чудо, що в тебе було їх вже аж два – один, міліцейський, який я купила завдяки знайомим, і другий – суперський армійський (він прикривав навіть шию!), який привезли волонтери. Наступного дня біль в спині ще тиждень не дозволяв тобі одягнути жодного.
Але як легко і смішно ти це розповідав! Це стало родинною байкою, яку ми переповідали всім, кому лише можна було! Ти зробив війну для нас не такою страшною…
Ось відео, де ви з побратимами біля свого бліндажу співаєте, читаєте вірші. Там ти посміхаєшся – я посміхаюся у відповідь.
То що там з болем? Ні, він не минув. Він регулярно виринає з закутків – вибиває землю з-під ніг, скидає в яму розпачу, яку нічим не засипати, паралізує життя в мені, перекриває кисень. В такі моменти хапаю рятівну соломинку:
– Я не хочу пам’ятати винуватців та обставини твоєї смерті. Хочу пам’ятати тебе!
Спогади про тебе витирають мої сльози. Ти витираєш мені сльози. Вчиш мене наново посміхатися. Дякую за це!
І я вірю, що ти вчиш посміхатися й читачів цього тексту…
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г