Липень 2014 рік. Спека. Повітря гаряче як біля домни. Воно наче застигло. Електроенергія, вода, зв'язок відсутні. Кожен наш з сусідкою день починається з походу по воду. Шлях довжиною в п’ять кілометрів короткий, і водночас нескінчений - можемо попасти під обстріли бойовиків. Ми йдемо між будинками, уникаючи сторонніх поглядів та великих доріг. Тією дорогою з наповненими пляшками водою ми повертаємось до своєї оселі. Єдиним наш транспорт-помічник "кравчучка". Відпочиваємо біля під’їзду та воду в п'ятилітрових бутлях переносимо до кімнат - я на четвертий поверх, а моя сусідка на п’ятий. На той час в під'їзді проживало тільки п’ять сімей.
Ближче до вечора бойовики із-за лісосмуги на східних кварталах Луганська починають обстріл. За цей місяць люди вже розгублені, пригнічені. Сплять одягненими, хто в ванній кімнаті, хто - в коридорі. Сумка з документами завжди поруч.
Зв'язок з рідними розірваний - не має покриття. Кожен бажає знати що їх чекає попереду? Що з рідними? Де вони? Ми знали де наші, але що з ними - ні.
У моєї сусідки почалась істерика. Плаче як мала дитина, яка загубила своїх батьків.
- Що сталось? – запитую її.
- Я все вирішила. Жити постійно в страху не бажаю та окупанта бачити теж. Вистрибну з 5 поверху та все закінчиться – її сльози зникли, вона промовляє це спокійним голосом, обличчя як у статуї.
- Не знала, що ти егоїстка, яку ще світ не бачив. Так, тоді для тебе вже закінчиться війна і все, що тут відбувається. Ти подумала про своїх дітей, онуків, матір, сестру? Твої рідні будуть до кінця свого життя звинувачувати себе, що залишили тебе в Луганську, бо ти забажала оберігати барахло від пограбувань, допомагати сестрі доглядати стареньку матір.
- Тиша.
Я не очікувала такої реакції, але моя промова подіяла на неї, як холодний душ. Більше від неї я не чула нічого подібного.
Пролетів липень. На зміну прийшов серпень.
Війна продовжується.
Спека стоїть, як в пустелі. На небі немає жодної дощової хмарки, тільки сморід і гар від пострілів. Вода, електроенергія, зв'язок все ще відсутні. Газ є не скрізь. Люди гуртуються, бо так краще вижити, допомагають один одному. Зразу видно хто є хто.
На вулицях східних кварталів міста людей майже немає, тільки на ринку десь коло сотні людей. Зрідка привозили овочі. Молочних продуктів не продавали зовсім. Були крупи, які потрібно було варити. Але люди не могли, бо не мали газу. Люди купували хліб, м’ясні продукти.
Чую крик, їде колона російських десантників на БМП. На бойових машинах російські стяги. На обличчях «захисників» посмішки. Натовп завмер. Стоять як на похоронах - сірі обличчя, потуплені очі до землі. Тільки дві молоді особи люб'язно вітають вторгнення. Я не витримую цього мовчання - з моїх грудей виривається крик повної ненависті:
- Росія окупант! Геть з мого міста!
Скрегіт. Пушка повертається в мій бік. Його посмішка перетворюється в гримасу. Чиясь рука рвонула мене з такою силою, що я ледь не впала. Це була моя сусідка Олена. Натовп завмер, очікуючи постріли. Але їх не було.
У моїй голові народився план боротьби. Кожен вечір під світлом сонячного ліхтарика я писала проукраїнські листівки розміром 6×3см: " Росія окупант, Луганськ - це Україна, Україна нас не покине" та малювала українські стяги. Весь цей скарб розповсюджувала в місцях скупчення людей - ринок, двері під'їздів багатоповерхових будинків, на електрощитках.
Моя робота в тилу поступово рухалась вперед і я все частіше задумувалася на тим як допомагати українським військовим.
Так в лютому 2015 році я поверталась із Лисичанську до додому в Луганськ. Дорога в той час була довгою та займала не одну годину. Поруч в автобусі сиділа молода гарна жіночка з блакитними очима. Ті очі випромінювали біль, розлуку, горе. Розговорились. Вона бачила смерть кров, рунування домівок, постійне хвилювання за своїх доньок, бо її старшенька була медсестрою. Вона надавала першу допомогу раненим захисникам, підвозила машинами швидкої допомоги їх до літаків до лікарень Дніпра або Харкова. Наталі запитала: "Як там в Луганську?"
Я все розповіла і без сподівань додала:
- Наталі, розумієш, мені потрібні друковані листівки і все, що там відбувається повинні знати наші українські захисники.
Наче сам Бог почув мене. Ввечері того ж дня я розмовляла з військовими батальйону "Айдар". Так почалась моя підпільно-розвідувальна робота.
Від знайомства з іншими помічниками української армії, які проживали в той час в Луганську, я відмовилась. Домовились про спосіб комунікації умовними словами, які знав тільки командир, та потрібну інформацію: скупчення військової техніки, військових та їх переміщення. Два рази на місяць я зустрічалась з командиром на підконтрольній території.
Перехід через блокпост бойовиків був дуже напруженим та часом тривав до семи годин. Натовп міг простягатися на 800 метрів від пам'ятника князя Ігоря до контрольно-пропускного пункту, який розташовувався біля мосту річки "Сіверський Донець". Люди рухалися колоною по 10 в ряду.
Пройшовши контроль бойовиків далі шли пішки півтора кілометри до українського КПП. У деяких Станиця Луганська - кінцевий пункт призначення. Інші рухаються далі, щоб отримати пенсію, купити дешевих якісних продуктів.
На підконтрольній території люди мінялись, очі світились, плечі випрямляли та розмовляли не озираючись.
В Станиці мене зустрічав командир. Я передавала йому інформацію та з новою партією листівок поверталась до Луганська. На блокпосту бойовиків всі речі із сумки викладали на стіл. В тих речах, які бойовики ретельно перевіряли, були заховані проукраїнські листівки.
Боляче було дивитись, як окупант розстрілював мирних людей серед білого дня. Лише на одній вулиці поруч мене були 4 такі випадки. Одного разу п’яний офіцер БТРом заїхав на майданчик, де люди пили каву. Він розчавив два столики, за якими сиділи відвідувачі.
В інший літній день на перехресті призупинилась машина бойовиків, переодягнених в українську форму, зробили постріл із гранатомета по людях та продовжила свій рух. Руки, ноги, голови відлітали в різні сторони. Бойовики не дали накрити тіла поки не приїхали російські репортери. Все списали на Україну. Серед загиблих була моя знайома. Її родичі проживають в Борисполі.
Зараз на окупованих територіях те ж саме. Просто світ побачив це. Світ побачив розруху та знущання. Та це все було і в Луганську, Донецьку. Тільки ніхто не бачив. Луганськ - це Буча, яка не потрапила в об’єктиви закордонних журналістів.
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г