Горлівчанка Марина Чуйкова майже два роки провела в російському полоні. Живучи в окупації, відважна жінка збирала інформацію про російських військових, що знаходилися у місті, та передавала зібрані дані ВСУ. За що опинилася в полі зору “міністерства держбезпеки днр”. Вона пережила допити, катування, кілька разів їй влаштовували імітацію розстрілів. Її історія, наповнена страхом, розпачем, надією, щастям та розчаруванням, нікого не залишить байдужим.
19 березня 2018. Була похмура, зовсім не весняна погода. Маршрутне таксі везло мене та ще кількох пасажирів в Бахмут. За вікном пливли суворі донбаські пейзажі. Кожен думав про своє.
Зупинка. КПВВ Микитівка (контрольний пункт в’їзду/виїзду. – Ред.). Жителі Донбасу давно вже звикли до цієї абревіатури. Так називають «пункти перетину» між окупованою територією та землями підконтрольними Україні.
«Паспортний контроль» «днр». Черга з машин. Зазвичай такі стояння можуть тягнутися по декілька днів. Але цього разу машин було небагато: дуже швидко підійшла і наша черга…
Даю свій паспорт чоловіку в камуфляжі. Чекаю. Він суворо дивиться на мене. Документи не повертає. Пауза затяглася. Наше авто оточують озброєні чоловіки. Всі мовчать. Нескінченно довга пауза.
Не встигаю оговтатись, як мене хапають за руки та витягують з машини, забирають телефони, особисті речі та гроші… П’ять годин потому до КПВВ під’їжджає біла “Шкода Фабіа”. З неї виходять двоє здоровезних чоловіків в цивільному одязі. «За мною!» - розумію я. Утримавшись від традиційних представлення та привітання гості переходять до «основного» - мені обіцяють страшні катування та не менш страшну смерть. З їх розмов здогадуюся: за мною приїхали представники так званого «міністерства держбезпеки» «донецької народної республіки».
Мене підводять до натовпу та з криком «ми спіймали укропку! шпигунку! корегувальницю!» одягають мішок на голову, застібають наручники за спиною та садять в машину.
Машина везе в невідомому напрямку. Темно. Страшно. Мої «попутники» обговорюють, куди мене везти та що зі мною робити. В одного з них дзвонить мобільний. Не можу розібрати слів на тому кінці слухавки. «Так, це вона! Ми її веземо!». - Відповідає мій викрадач. Мені зле. Відчуваю, що ось-ось і я втрачу свідомість.
Коли з мене, нарешті, зняли мішок, я побачила за вікном свій двір, машина наближалася до моєї багатоповерхівки. Адресу ніхто не питав - вони і без мене добре знали, куди їхати. Машина зупиняється. Один з “МДБ-шників” спокійно дістає ключі з моєї сумочки, відкриває під'їзд і веде мене в мою квартиру.
…“Цукерки “Рошен”, “Артемівське” шампанське”. - Один зі “слідчих” уважно вивчає вміст мого холодильника. “Дивись, виключно українські продукти!” - Звертається він до “колеги”.
“А звідси вона фотографувала техніку”, - зробив припущення ще один “оперативник”, стоячи у мене на балконі. І дійсно, мої вікна виходять якраз на готельний комплекс “Бармслі”, в якому розмістилася комендатура росіян. “Обшук” тривав близько години. Залякували, знову обіціяючи, що нічого доброго мені не світить. Було по-справжньому страшно. В підсумку, вони вилучили мій стаціонарний комп’ютер (з якого я напередодні видалила всі файли), 4 телефони, планшет, гроші, які я планувала відправити синам в Харків та трохи цукерок “Рошен”, “на доріжку”.
Мене вивели з під’їзду, знову надягли мішок на голову, застібнули руки за спиною і посадили в машину.
- А де той рудий? - Запитав один з моїх конвоїрів
- Розстріляли його...
Я в підвалі, переобладнаному під камеру. Площа кімнати приблизно – 2 на 2.5 метри. Обдерті стіни. На них надряпані надписи: «я тут був 30 днів!», «я був тут 90 днів». Решітка. Залізні двері. Немає вікон. Води. Туалету. Тільки дошки, них матрац з надписом «Укрзалізниця», квола лампочка та камера спостереження. В ніс б’є їдкий запах. Підлога залита кров’ю, змішаною із брудом, шматками вати та бинтів. Біля стіни – два пластикових п'ятилітрових балони, по самі вінця наповнені сечею перемішаною з кров’ю.
Увечері в сусідні камери приведуть водія, що віз мене в Бахмут та невідомого хлопця з Луганська. Хлопця згодом розстріляють, водія - відпустять.
Я в катівні “міністерства держбезпеки днр”. Про це мені розповів один з моїх сусідів. Нам забороняли спілкуватися, інформацією ми обмінювалися пошепки, в ті моменти, коли нікого з вартових не було поруч.
- Я запалюю цигарку. Доки курю, ти робиш усі свої справи. Не встигнеш - твоїх сусідів в туалет не поведу.
Так розпочиналися мої ранки. Охоронець, що по черзі водив нас в туалет, любив розважатися. Відправити природні потреби, вмитися, почистити зуби. Встигнути все це зробити доки тліє цигарка. Я розуміла, він не жартує. Тому, намагалася зробити все швидко, аби не підвести сусідів.
Якось вартовий, з іншої зміни пожалів мене та дав на ранішній туалет трохи більше часу. Яке то було щастя нарешті помитися! Радість пропала після того, як той самий охоронець оголосив моїм сусідам, що в туалет їх не поведе через те, що я занадто довго милася.
Окремого слова варта їжа. Її приносили тричі на день. Але що то була за їжа. Наприклад, невеличка порція каші з тушонкою в мерзлому брикеті. Виникало враження, що її тільки но дістали з морозильника та не розігріваючи понесли нам.
Морозильник був і в нашому підвалі. Було холодно. Дуже холодно та вогко. Хотілося гарячого чаю, аби зігрітися та хоч трохи заспокоїтись. Але чаю або навіть просто кип’ятку не давали.
Я в камері. Чую кроки. Відкривається решітка. Чоловічий голос наказує стати обличчям до стіни. Мені на голову надягають вже звичний мішок. Руки за спиною, наручники. Виводять з підвалу. Довго ведуть. Нарешті прийшли. Допит почався:
- Ти працювала на Україну! Співпрацювала з СБУ! Коротше, підписуй. Тебе все одно вб’ють.
Мені дають стос якихось паперів. Страшно, але не підписую.
У відповідь “слідчий” мовчить, наче щось обдумує. Витримавши паузу, бере телефон, набирає номер та промовляє лише одну фразу: “Я відправлю її до вас. На пів годинки”.
З мішком на голові та руками за спиною мене знову кудись ведуть. Інший кабінет. Мішок з обличчя ніхто не знімав. Судячи з голосів, в кабінеті кілька чоловіків. Кричать образи на мою адресу, намагаються зачепити.
- Ах ти сволото! - Один з них наблизився впритул та вдарив мене головою о стіну.
В цей момент двері кабінету відкритися. Мене знову повели до “слідчого”. Знову той самий стос паперів. Цього разу підписала не читаючи.
- Веземо тебе на розстріл. Прощайся з життям
Мішок на голові. Я на задньому сидінні, прикута наручниками до конвоїра, їду в невідомому напрямку та намагаюся заспокоїти себе, що все це відбудеться швидко. Але спокою такі думки не приносили. Куди подінуть моє тіло? Куди стрілятимуть? До горла підступає комок та душать сльози. Тіло дрижить від страху та холоду.
Нарешті машина зупинилася. Мішок зняли. Єнакієве. Десь тут має бути військовий полігон. “Мабуть, на ньому і розстріляють!” - Пронеслося в моїй голові.
- Даємо тобі 10 хвилин. Можеш спробувати втекти.
Я чудово знала, що поля, якими доведеться бігти, заміновані та перспектива отримати кулю в спину “за спробу втекти” не дуже надихала. Тож, я залишилася стояти:
- Мені нема куди бігти. Хочете стріляти? Стріляйте!
У відповідь хлопці голосно зареготали.
Ми знову в машині, під'їжджаємо до придорожнього кафе.
- Тобі чогось взяти? – Запитує мене з моїх супутників.
Після пережитого навіть думати про їжу не хотілося.
- Ну, як хочеш…
Таких “розстрілів” за період мого полону було багато. Людина до всього звикає. Але до них я так і не звикла.
29 грудня 2019 року. Нас, полонених “днр”, зібрали в Донецькому СІЗО, наказали вийти з речами, посадили в авто та повезли. Знову в невідомому напрямку та цього разу без мішка на голові. Про те, що нас обміняють, ми дізналися лише на блокпості “днр”. Обмін! Важко описати, що я переживала в той момент. Раділа та хвилювалася одночасно. Було страшно та незрозуміло.
Довга стоянка. Нервуємо. Невже обмін зірветься?! Невже знову полон?!. До нас підходить Валерія Лутковська (колишній омбудсмен, в грудні 2019 входила до складу Тристоронньої контактної групи. - Прим. ред.), перевіряє прізвища за списком.
- Не хвилюйтеся, все буде добре! Процедура трохи затягується. Але все буде добре.
Виявляється, що не всі сепаратисти захотіли бути обміняними та повернутися з українського полону. І це ледь не зірвало обмін. Але 9 годин потому ми поїхали далі.
“Сіра зона”. Ділянка між окупованою територією Донецької області та усією Україною. Сепаратистські блок-пости за вікном автобуса. Дивні конструкції з «віджатих» кіосків. “Вартові”, сірі люди з сірими обличчями, схованими під спортивними шапочками з дірками (така собі заміна балаклав).
В салоні автобуса стояла тиша. Ми просто завмерли. Ніхто не вірив, що все це відбувається насправді. Ми зітхнули з полегшенням лише коли побачили синьо-жовті прапори. Все стало реальним. Свобода.
…Селище Зайцево Донецької області. Нам пропонують погрітися та перекусити. Відмовляюся. Шукаю очима своїх двох синів. Побачити, почути голоси.
- Чи є у вас телефон? Дасте подзвонити? - Запитую першого ліпшого чоловіка.
- Так, звісно. - Каже він і протягує великий мобільний без кнопок.
Соромно. За 650 днів полону я настільки відстала від життя, що не знаю, як цим користуватися.
- А можете ви набрати?
- Диктуйте номер!
Гудки. Нарешті відповіли:
- Мамо! А ми тебе бачимо!
- Де ви? - Тоді я не знала, що йде пряма трансляція і наше повернення в режимі реального часу бачив весь світ.
- Чекаємо тебе в Києві. Прилітай скоріше.
...Мені протягують невеличкий пластиковий контейнер:
- Поїжте. Вам треба відновити сили.
Відкриваю його в автобусі. Каша з м’ясом, салат і окремо запакований, маленький шматочок тортика. Звичайний наполеон, який кожна господиня готує на свята. В цей момент я уявила людей, які дбайливо збирали для нас ці пакуночки, загортали ці наполеончики (щоб було смачно, наче вдома), і розридалася.
Подорож до волі продовжилася у військовому літаку. Посадка в Харкові. Далі на Київ. Аеропорт. Посадкова смуга прикрашена повітряними кульками. Велика кількість людей. Всі вони переживали той момент разом з нами: наші сім’ї та родичі тих, хто не потрапив в списки на обмін, журналісти та просто небайдужі.
Біля трапу нас зустрічав Президент:
- Пані Марино, на вас чекають ваші сини. Ви вільні.
Дійсно, мої хлопці були неподалік. Такі дорослі та змужніли з величезним букетом білих троянд.
…як жити далі? Я не можу влаштуватися на роботу. Не той вік, «неправильна» прописка в іншому регіоні. Немає довідки з ЖЕКу, довідки про прививки, про курси підвищення кваліфікації. Немає нічого.
Про безплатне лікування та необхідну психологічну допомогу годі й мріяти. Жодних тобі статусів та соціальних гарантій. Держава байдуже дивиться на нас: «Ми вас звільнили, а далі – самі!»
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г