Ми продовжуємо знайомити вас зі спогадами макіївчанки Олени Завальної. Нагадаємо, що її затримали в 2017-му бойовики так званого «міністерства держбезпеки днр». Причина - Олена вела блог про життя в окупованому місті. За це 817 днів провела в полоні. 28 з них – в сумнозвісній «Ізоляції».
Прочитати першу частину можна за #записки_полоненої
Частина 2. 2017: «Ізоляція»
Снилося жовте листя та прозоре небо. Таке блакитне, чисте. Не було навіть маленького вітерця. Красиве листя, плавно похитуючись, падало на землю. Лагідно й неквапливо. І тиша, що дзвенить у вухах.
Сон раптово перервався. Мене розбудив шум з коридору. Неквапливі кроки та брязкання ключів. То охоронець здійснював свій ранішній ритуал. Кроки на мить зупиняються, завмирають перед дверима. Звук ключа, який прогортають у дверному замку. Далі – скрегіт дверей. І все повторюється знову: кроки, брязкання ключів, скрегіт...
Сон скінчився. Казки більше немає. Я все ж в жіночій камері. Політв’язень так званої «днр». Десь, на місцевому ТБ, йдуть «республіканські» новини. Журналіст озвучує і моє прізвище. Називає мене «безвісти зниклою». Та я про це не знаю. Я тут, в «Ізоляції».
...знову звук. Інший, пронизливий, довгий. Сирени, якими зараз (у 2022. – Ред.) сповіщають про повітряну тривогу, а за СРСР запрошували на робочу зміну на завод. Ми чуємо ті завивання тричі на добу: рівно о 6-00, 15-00 та 22-00. Хоч годинник звіряй. Що, власне ми й робимо. Адже телефона, телевізора чи інших приладів, які дозволили б нам орієнтуватися в часі, в камері нема.
Починається черговий новий день.
Ти невільний. Вільно пересуватися, говорити що хочеш, їсти, або не їсти, керуючись виключно своїм бажаннями, спати, коли захочеш, хоч у вихідний. Забудь! Все це було там, в іншому житті. Зараз ти в «Ізоляції».
До речі, тут немає вихідних. Всі дні однакові. Суцільні «треба!» і жодних «бажаю!».
Наші двері відчиняються...
Дію за інструкцією: швидко зістрибнути з верхньої нари та, попри те, що всі охоронці ходять в балаклавах, повернутися спиною до того, хто входить. Правила є правила...
....Їх встановили ті люди, які вважають себе господарями у Донецьку, в Макіївці, в Горлівці та інших містах так званої «днр». Я народилася тут. Прожила тут усе життя. Але своєю себе відчуваю: не так думаю, не так кажу, не те пишу, не підходжу під стандарти «республіки» - шкідник одним словом. Їм не зручно було мене вбивати, але кинути мене за ґрати? Чом би й ні? Так їм спокійніше. Живі. Чого вам ще треба?
...Традиційний сирий, залитий кип’ятком рис на сніданок. Без смаку, жиру та запаху. Елементарно не зварений. Спочатку я його навіть не ковтала. Але до вечора навряд чи ще щось із їжі дадуть. Тільки сирий рис, два худесеньких шматочки сірого хліба, чорний чай та трохи цукру. Такий він, сніданок в «Ізоляції».
Камера – невеличкий кабінет, площею 8 - 9 квадратів. Дуже нагадує адміністративну кімнату, яких було безліч при кожному радянському заводі. В нашій навіть шпалери з тих часів збереглися. Щоправда, двоповерхові нари порушують радянську стилістику.
В камері нас четверо. Жінки літнього віку. «Укропки, шпигунки, політув’язнені». Називайте як хочете. Вже все байдуже.
Треба вижити в цих умовах, вийти на свободу живою. Та постає питання: навіщо? Для чого я маю виживати? У вільному житті, ми розуміємо, що всі колись помремо. Але не думаємо про це. Просто радіємо життю. А тут - смерть поруч. Своє життя ти сприймаєш по-іншому. Що змушує тут виживати? Інстинкт самозбереження? Страх? Відчай?..
Часу багато та мало простору. Два кроки вперед, два в бік. Не підходити до вікон! Радіти шматку неба через решітку.
Не вистачає кисню, руху, позитивних емоцій – не вистачає всього живого. Страждають мозок та тіло.
На четвертий день перебування тут я намагалася згадати ім’я свого кота. Марно.
Що зі мною буде далі? Страшно і сумно. Час зупиняється.
Минуло лише кілька днів з моменту мого затримання. Позаду перший страшний допит та обвинувачення. Назавжди запам’ятала туалет в «мдб». Мене вів «опер» з мішком на голові. Спиною підпирав двері кабінки, аби не втікла. Не знаю, як в той момент було молодому оперу, але мені тоді було дуже соромно.
До речі, в «Ізоляцію» я потрапила «по блату». В день мого затримання в підвалі не було вільного місця. «Олено Юріївно, - казав «слідчий» «мдб», - ми відведемо вас в номер «люкс»». Це він про «Ізоляцію». І дійсно, «люкс» - майже людські умови. Сонце та денне світло крізь решітку замість темряви, підвалу.
В перший ранок до камери зазирнув ”Палич”. Він - начальник. Доволі молодий чоловік. Грубий, впевнений в собі. Завжди п’яний. Товстий. Майже безформний. Розмовляє гучно. Переважно матом. Він справді думає, що йому все дозволено: кричати, катувати, вирішувати чиїсь долі. Та вже зовсім скоро і він сам опиниться в'язнем цієї ж тюрми.
Але це згодом. Поки що він кричить на нас, вимагаючи, аби при його появі ми миттєво ставали по стійці «струнко».
...Коли я вперше переступила поріг своєї камери здивувала її несподівана чистота. Нові сантехнічні прилади. Наче тільки з «Епіцентру». Охоронці так і казали: "Як для себе зробили".
Ці слова виявилися пророчими і багато своїх же ополченців пізніше теж потрапили до "Ізоляції". Вже у статусі в’язнів.
В камері цілодобового працюють дві лампи денного світла. Неможливо спати. Рятували дві скручені наволочки, які можна було покласти на очі.
Цілодобово увімкнена камера спостереження за дверима. Про неї згадуєш щоразу, коли намагаєшся переодягнутися. Інтуїтивно ховаєшся, плутаєшся в одязі.
Туалет був розташований аж під вікном. Загороджувався фанерним листом висотою метр на метр.
До слова, той чоловік, що спостерігав за нами був ще і лікарем. Та лікувати він нікого не поспішав:
Не кличте мене більше. У мене з ліків тільки зеленка. Можу нею лоба помазати, аби під час розстрілу знали, куди цілитись…
(Далі буде)
2 червня у приміщенні Роменського краєзнавчого музею Східноукраїнський центр громадських ініціатив за сприяння державного історико...
2 червня у приміщенні Роменського краєзнавчого музею Східноукраїнський центр громадських ініціатив за сприяння державного історико-культурного заповідника «Посулля» презентував мандрівну виставку «На Зламі».
Виставка складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам»: суспільним явищам, які вплинули на українське суспільство під час війни. «На Зламі» поєднує особисті історії зі статистичними даними. Вона демонструє особисті переживання постраждалих через злам звичного життя, вибір лишатися чи покинути все, незаконні ув'язнення та відбирання майна. Виставка звертає увагу глядачів на проблеми, сексуального насилля, зумовленого конфліктом, зниклих безвісти, емоційно-складного переходу з мирного життя у воєнне.
Під час презентації учасники мали змогу обговорили питання, пов'язані з Донбасом, які їх хвилювали.
Ольга Покровська, волонтерка, Народний герой України розповіла як багато років їздила в окупований Донецьк з передачками для українських військовополонених. Вона зазначила, що зустрічала в окупованому Донецьку багато українців, які чекають відновлення контролю українським урядом. Те, що вони лишилися - не означає, що вони підтримують окупаційну владу.
«Є за кого там воювати. Там є наші люди, люди, які нас підтримують. Для них це Україна. Якщо наші війська зайдуть туди, то там синьо-жовті прапори будуть на кожному кроці. Їм дуже важко, але там є люди, які з нами».
Причинами чому українці залишаються жити в окупації чи на лінії фронту поділилася родина переселенців. Чоловік з дружиною до останнього не хотіли полишати Бахмут, бо там могила їхнього єдиного сина.
Ще одна гостя, працівниця освіти Роменщини розповіла про свою колегу зі Станиці Луганської. Остання не стала виїжджати і пішла працювати до окупаційної адміністрації. До повномасштабного вторгнення жінки разом багато років втілювали освітні проекти.
«Освітяни Станиці дійсно були проукраїнські. Потім почали говорити, що Ірина стала колаборанткою. А я не вірю в це! Я не думаю, що вона вчить чомусь проти України. Значить щось таке сталося, що її примусили. Може бути багато причин. Вона одна виховує сина. Ми не там, ми не маємо їх судити», - висловила свою позицію жінка.
Всі охочі мають змогу відвідати виставку у приміщенні Роменського краєзнавчого музею до 06 липня.
Презентація виставки «На Зламі» відбулася в рамках проєкту «Розширення можливостей громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницький внесок у протидію агресії Росії», що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
29 травня в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини правозахисники презентували книгу «Місто, з якого по...
29 травня в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини правозахисники презентували книгу «Місто, з якого почалася війна» про окупацію Слов’янська у 2014 році. Книга підготовлена ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» разом з партнерськими організаціями на основі свідчень жителів колись окупованого міста.
Автори розповіли, що обрали для своєї книги Слов’янськ тому, що місто було першим повністю окупованим населеним пунктом Донбасу, а події в ньому стали рольовою моделлю для захоплення інших міст. Сумний досвід Слов'янська згодом майже в точності пережили безліч інших населених пунктів країни. Це засвідчив і гість презентації, колишній полонений та житель Донецька Андрій Кочмурадов:
«Хоча я той час не знаходився у Слов'янську, адже я донеччанин. Але все відбувалося за тими ж самими сценаріями про які я почув від авторів книги. Це підтверджує системний характер. Я пам'ятаю таку ж бездіяльність правоохоронних органів… Я пам'ятаю і такі ж випадки інсценованих обстрілів. Часто з жертвами. Туди одразу приїжджали представники преси російської. Завжди це представлялося, що ЗСУ обстріляли мирних мешканців».
Правозахисники зазначили, що описаний в книзі досвід агресивної російської пропаганди, участі церков УПЦ МП в окупації, функціонування незаконних місць несвободи, мінування окупованих територій, торгівлі людьми, обстрілів цивільних об’єктів продовжується відтворюватись з новою силою після повномасштабного вторгнення РФ.
Попри те, що уманці регулярно чують свист та шурхіт ракет – багато, висвітлених в книзі, аспектів російської агресії залишалися для них маловідомими. Та найбільшу дискусію викликало запитання про можливість такого ж сценарію подій у їхній громаді:
«Ні, неможливо в нас так, як в Слов’янську. Мабуть, різниця була, були там більш проросійськи налаштовані люди», - висловилася одна із гостей презентації.
Водночас з цією думкою не погодилися інші учасники, яким запам’яталось, що в умовах невизначеності та інформаційному вакуумі, жителям Слов’янська доводилось дивитися проросійські новини, щоб дізнаватися бодай якусь життєво необхідну інформацію.
«Ми не згодні з тим, що у нас так неможливо. Ми не були на їхньому місці і не були в такій ситуації коли людина зовсім не знає, що робиться. На її руках діти, старі батьки. Нема що їсти і ти не знаєш що тобі робити. Тому не потрібно засуджувати людей як вони вчинили в цій ситуації, бо ми не знаємо якби вчинили в їхній ситуації».
Обговорення підсумувала одна із працівниць університету, яка у 2014 році захищала докторську дисертацію в Луганському університеті. Вона наголосила, що цілеспрямовано створювались умови русифікації українського Луганська:
«Я бачила і вагони з учасниками антимайдану - можна було побачити, що тих людей спонукали з різних причин брати участь, їм явно дали вказівку. А вже в Луганському університеті мене здивувала жага до української мови. Я здавала речі до гардероба, а навколо мене всі розмовляли російською. Я запитала у цієї жінки: “Це нічого, що я українською розмовляю?”. “Так,- запевнила вона мене, - говоріть українською! Хочеться більше чути українське слово, бо ми тут його так рідко чуємо!».
Презентація в Умані відбулася за сприяння Молодіжного центру "START" та факультету соціальної та психологічної освіти Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
Книга «Місто, з якого почалася війна» підготовлена ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” разом з партнерськими організаціями (БФ «Восток SOS», Правозахисним центром громадських досліджень, ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», які є членами Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі»), за підтримки Kurve Wustrow – Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках програми «Громадянська служба миру», яка фінансується Федеральним урядом Німеччини.
02 червня о 13:00 у приміщенні Роменського краєзнавчого музею (вул. Миколаївська, 10, Ромни) Східноукраїнський центр громадських іні...
02 червня о 13:00 у приміщенні Роменського краєзнавчого музею (вул. Миколаївська, 10, Ромни) Східноукраїнський центр громадських ініціатив за сприяння державного історико-культурного заповідника «Посулля» та Роменського краєзнавчого музею презентує мандрівну виставку «На Зламі».
Виставка складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам»: суспільним явищам, які вплинули на українське суспільство під час війни. Cтенди є двосторонніми. На одній стороні стендів розміщено уривки зі свідчень зібраних правозахисниками від людей постраждалих під час війни. На другій стороні стендів розміщені ілюстрації – збірний образ, який доповнює історії та візуалізує проблему, якій присвячено стенд. Інфографічні зображення урівноважують суб’єктивні висловлювання героїв виставки об’єктивною інформацією – даними соціологічних опитувань, результатами наукових досліджень, статистикою.
Виставка показує перехід українського суспільства з мирного життя у воєнне, в т.ч. і через волонтерство та доєднання до добровольчих військових формувань. На стендах можна знайти спогади тих, хто постраждав від обстрілів, тих, кого переслідували незаконні збройні формування та піддали незаконному ув’язненню. Тут же розміщено свідчення постраждалих від сексуального насильства та родичів зниклих безвісти. Постраждалі описують події, які відбулися з ними, говорять про свої почуття, діляться рефлексіями щодо пережитого. «На Зламі» не лише пропонує інформацію про пережиті українцями суспільні трансформації, але і дає можливість замислитись над питанням «Що означає відновлення справедливості для тих, хто пережив цю війну?».
«На Зламі» подорожує країною з 2019 року та побувала у 39 містах України. Виставка експонувалася національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» та музеї «Золоті ворота» у Києві, в холі Полтавської обласної адміністрації та Луганської обласної військово-цивільної адміністрації в Сєвєродонецьку, музеї АТО в Дніпрі, в міських радах Житомира та Винниці, музеях та бібліотеках Хмельницького, Кропивницького, Черкас та інших міст.
І ось 02 червня виставка презентується в Ромнах. А далі продовжить свої мандри країною.
Запрошуємо на відкриття!
Вхід на відкриття виставки “На Зламі” у приміщенні Роменського краєзнавчого музею безкоштовний.
Презентація виставки “На Зламі” відбудеться в рамках проєкту “Розширення можливостей громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницький внесок у протидію агресії Росії”, що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г
