Ми продовжуємо знайомити вас зі спогадами макіївчанки Олени Завальної. Нагадаємо, що її затримали в 2017-му бойовики так званого «міністерства держбезпеки днр». Причина - Олена вела блог про життя в окупованому місті. За це 817 днів провела в полоні. 28 з них – в сумнозвісній «Ізоляції».
Прочитати першу частину можна за #записки_полоненої
Частина 2. 2017: «Ізоляція»
Снилося жовте листя та прозоре небо. Таке блакитне, чисте. Не було навіть маленького вітерця. Красиве листя, плавно похитуючись, падало на землю. Лагідно й неквапливо. І тиша, що дзвенить у вухах.
Сон раптово перервався. Мене розбудив шум з коридору. Неквапливі кроки та брязкання ключів. То охоронець здійснював свій ранішній ритуал. Кроки на мить зупиняються, завмирають перед дверима. Звук ключа, який прогортають у дверному замку. Далі – скрегіт дверей. І все повторюється знову: кроки, брязкання ключів, скрегіт...
Сон скінчився. Казки більше немає. Я все ж в жіночій камері. Політв’язень так званої «днр». Десь, на місцевому ТБ, йдуть «республіканські» новини. Журналіст озвучує і моє прізвище. Називає мене «безвісти зниклою». Та я про це не знаю. Я тут, в «Ізоляції».
...знову звук. Інший, пронизливий, довгий. Сирени, якими зараз (у 2022. – Ред.) сповіщають про повітряну тривогу, а за СРСР запрошували на робочу зміну на завод. Ми чуємо ті завивання тричі на добу: рівно о 6-00, 15-00 та 22-00. Хоч годинник звіряй. Що, власне ми й робимо. Адже телефона, телевізора чи інших приладів, які дозволили б нам орієнтуватися в часі, в камері нема.
Починається черговий новий день.
Ти невільний. Вільно пересуватися, говорити що хочеш, їсти, або не їсти, керуючись виключно своїм бажаннями, спати, коли захочеш, хоч у вихідний. Забудь! Все це було там, в іншому житті. Зараз ти в «Ізоляції».
До речі, тут немає вихідних. Всі дні однакові. Суцільні «треба!» і жодних «бажаю!».
Наші двері відчиняються...
Дію за інструкцією: швидко зістрибнути з верхньої нари та, попри те, що всі охоронці ходять в балаклавах, повернутися спиною до того, хто входить. Правила є правила...
....Їх встановили ті люди, які вважають себе господарями у Донецьку, в Макіївці, в Горлівці та інших містах так званої «днр». Я народилася тут. Прожила тут усе життя. Але своєю себе відчуваю: не так думаю, не так кажу, не те пишу, не підходжу під стандарти «республіки» - шкідник одним словом. Їм не зручно було мене вбивати, але кинути мене за ґрати? Чом би й ні? Так їм спокійніше. Живі. Чого вам ще треба?
...Традиційний сирий, залитий кип’ятком рис на сніданок. Без смаку, жиру та запаху. Елементарно не зварений. Спочатку я його навіть не ковтала. Але до вечора навряд чи ще щось із їжі дадуть. Тільки сирий рис, два худесеньких шматочки сірого хліба, чорний чай та трохи цукру. Такий він, сніданок в «Ізоляції».
Камера – невеличкий кабінет, площею 8 - 9 квадратів. Дуже нагадує адміністративну кімнату, яких було безліч при кожному радянському заводі. В нашій навіть шпалери з тих часів збереглися. Щоправда, двоповерхові нари порушують радянську стилістику.
В камері нас четверо. Жінки літнього віку. «Укропки, шпигунки, політув’язнені». Називайте як хочете. Вже все байдуже.
Треба вижити в цих умовах, вийти на свободу живою. Та постає питання: навіщо? Для чого я маю виживати? У вільному житті, ми розуміємо, що всі колись помремо. Але не думаємо про це. Просто радіємо життю. А тут - смерть поруч. Своє життя ти сприймаєш по-іншому. Що змушує тут виживати? Інстинкт самозбереження? Страх? Відчай?..
Часу багато та мало простору. Два кроки вперед, два в бік. Не підходити до вікон! Радіти шматку неба через решітку.
Не вистачає кисню, руху, позитивних емоцій – не вистачає всього живого. Страждають мозок та тіло.
На четвертий день перебування тут я намагалася згадати ім’я свого кота. Марно.
Що зі мною буде далі? Страшно і сумно. Час зупиняється.
Минуло лише кілька днів з моменту мого затримання. Позаду перший страшний допит та обвинувачення. Назавжди запам’ятала туалет в «мдб». Мене вів «опер» з мішком на голові. Спиною підпирав двері кабінки, аби не втікла. Не знаю, як в той момент було молодому оперу, але мені тоді було дуже соромно.
До речі, в «Ізоляцію» я потрапила «по блату». В день мого затримання в підвалі не було вільного місця. «Олено Юріївно, - казав «слідчий» «мдб», - ми відведемо вас в номер «люкс»». Це він про «Ізоляцію». І дійсно, «люкс» - майже людські умови. Сонце та денне світло крізь решітку замість темряви, підвалу.
В перший ранок до камери зазирнув ”Палич”. Він - начальник. Доволі молодий чоловік. Грубий, впевнений в собі. Завжди п’яний. Товстий. Майже безформний. Розмовляє гучно. Переважно матом. Він справді думає, що йому все дозволено: кричати, катувати, вирішувати чиїсь долі. Та вже зовсім скоро і він сам опиниться в'язнем цієї ж тюрми.
Але це згодом. Поки що він кричить на нас, вимагаючи, аби при його появі ми миттєво ставали по стійці «струнко».
...Коли я вперше переступила поріг своєї камери здивувала її несподівана чистота. Нові сантехнічні прилади. Наче тільки з «Епіцентру». Охоронці так і казали: "Як для себе зробили".
Ці слова виявилися пророчими і багато своїх же ополченців пізніше теж потрапили до "Ізоляції". Вже у статусі в’язнів.
В камері цілодобового працюють дві лампи денного світла. Неможливо спати. Рятували дві скручені наволочки, які можна було покласти на очі.
Цілодобово увімкнена камера спостереження за дверима. Про неї згадуєш щоразу, коли намагаєшся переодягнутися. Інтуїтивно ховаєшся, плутаєшся в одязі.
Туалет був розташований аж під вікном. Загороджувався фанерним листом висотою метр на метр.
До слова, той чоловік, що спостерігав за нами був ще і лікарем. Та лікувати він нікого не поспішав:
Не кличте мене більше. У мене з ліків тільки зеленка. Можу нею лоба помазати, аби під час розстрілу знали, куди цілитись…
(Далі буде)
13 листопада о 14:00 у приміщенні ІТ центру Ізмаїльського державного гуманітарного університету (вул. Рєпіна ,12) правозахисники Сх...
24 жовтня о 13:00 в м. Ніжин, Чернігівська область у приміщенні Ніжинського міського будинку культури (вул. Батюка, 16) Східноукр...
21 вересня о 14:00 в м. Славутич, Київська область у приміщенні Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру (Поліський ква...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г