Її затримали за пости у Твіттері. З початку російської агресії на Донбасі макіївчанка Олена Завальна вела блог, в якому розповідала про життя в окупації, розміщувала фотографії російської техніки, що пересувалася містом. За своє блогерство Олена провела 817 днів в полоні. Пропонуємо вашій увазі її спогади.
Частина 1. 2017: Як мене затримали..
Скільки пройшло з того дня. Але він стоїть перед очима, ніби все це було вчора. Інші події, інші життєві картинки якось зникають із пам’яті. А цей день – ні.
.... то був шок. Шок, який я досить довго не усвідомлювала. Що саме сталося в цей день? Чому так сталося? Чи було передчуття?
Скажу відверто: було. Напередодні птах постукав у вікно. Погана прикмета – хтось піде з дому. Хто? Я сама. Крім мене – нікому.
Чого не виїхала Донбасу ще в 2014, коли все це починалося? Що тримало? Тут моє коріння. Те, що складає сенс мого життя. Те, що я так люблю. Ці будинки, вулички, знайомі обличчя. Мій сад, робота, родичі, улюблена собака Тара. Від цього того треба відірватись, невідомо куди бігти, щось шукати. А я хочу бути вдома.
У 2016-му, коли з окупованої Макіївки поїхав мій син, я залишилась сама. “Тут життя вже не буде”. - Кинув на прощання.
...............................................
Стежити за мною почали взимку. Згодом, вже в полоні, дізнаюся, що 22 лютого на стіл керівництва «мдб днр» лягла «доповідна» від опера з проханням дозволити «встановити за мною стеження». Причина - моя сторінка у Твіттері містить «ознаки злочину».
Першого «наглядача» я зустріла на мосту. Стою, фотографую. Раптом відчуваю на собі погляд. Миттєво повертаю голову – бачу високого самотнього чоловіка. Той, зорієнтувавшись, синхронно нахиляється та удає, що зав’язує черевики. Скільки дивилася, стільки він їх зав'язував. Якби продовжував далі йти, а не нахилився дуже швидко, я б його і не помітила.
Далі була одна й та ж сама машина біля мого будинку. Щодня. Протягом тривалого часу. На тому місці, де ніхто ніколи не паркувався.
Ввечері перед арештом довго гавкала та кидалась на паркан моя німецька вівчарка. Наче там хтось ходив чужий. Дратував її.
... 3 жовтня 2017.
Був гарний ранок. Такий теплий, лагідний, безвітряний, сонячний. Прекрасний день бабиного літа.
7:00. Запізнююся на роботу. Зачиняю двері в хату. На той момент я ще не знала, що то була остання ніч в батьківській оселі. Хаті, яку будували мої батьки, куди мене привезли ще з пологового будинку. Хаті, в якій я провела все своє життя.
Йшла швидко. Зазвичай рано вранці на моєму шляху порожньо - ані людей, ані транспорту. Невеличкі приватні будинки з’являються десь наприкінці дороги.
…Той чоловік з’явився неочікувано. з’явився і пішов навперейми. Одразу впало в око, що одягнений він нетипово для того часу. В ті воєнні роки чоловіки в нашому містечку одягалися переважно в хакі. А на цьому – охайний, ніби тільки з-під праски, костюм-двійка.
Пришвидшую крок, намагаюся відірватися. На дорозі тільки він та я. Переслідувач не відстає, хапає мене за лікоть, вільною рукою дістає “ксіву”:
- МДБ ДНР. Ходіть зі мною!
Веде до припаркованої неподалік автівки. Там очікують двоє його «колег». Такі ж нетипово чепурні, як і мій переслідувач. В одному з них впізнаю чоловіка, що взимку стежив за мною на мосту.
Я вже зрозуміла, що сталося. Але зберігала спокій. Маємо те, що маємо.
- Ну що, Юля Іванова, дописалася? (Юля Іванова – мій нік у твіттері).
- Бігти будете?
- А тікають?
- Один спробував нещодавно. Довелося по ногах стріляти.
Три здоровезних чолов’яги. Куди я від них втечу у свої 55?..
-Ні. не буду.
- Отож. Сідаймо до машини.
Я на задньому сидінні. Посередині. По обидва боки – деенерівські “бійці невидимого фронту”.
Мовчки під’їжджаємо до мого будинку. Примітно, що вони чудово знають, куди їхати.
Назустріч вибігає моя вівчарка Тара та здіймає великий ґвалт.
- Закрийте собаку. Треба увійти. Єдиний ваш неправильний рух і стріляємо.
Йду закривати. Довго не можу підперти двері. Раптом один з цієї трійці не витримує, легким рухом хапає лавку та підпирає нею двері сараю.
Йдемо до хати. Відчуваю апатію: я тут вже не хазяйка – ходять, де хочуть.
- Пароль до Твіттеру? – Чую питання.
Мовчу.
- Пароль. Ми все одно дізнаємося. Максимум через два дні. Та для вас це буде трохи боляче.
Хлопці беруть мій комп’ютер, вчотирьох йдемо до машини.
Вже в Донецьку у мене задзвонив мобільний.
- Начальниця дзвонить. Мені відповісти, чи вже «всьо»?
- Ні, поговоріть. Скажіть, що погано себе почуваєте. Попросіть безплатний вихідний на сьогодні.
Роблю, як мені сказали.
- Ненатурально прозвучало. Голосно. Ви ж хвора. – З докором сказав один з них.
Він спокійно бере у мене телефон. Витягає звідти сімку:
- Тепер вже точно «всьо».
Напередодні перед затриманням зв’язала собі блакитну шапку з відворотом. Наказали взяти з собою: «стане в пригоді». Дійсно, стала. Мені наказали опустити відворот на очі, коли машина під’їжджала до будівлі «мдб». Якби не шапка – одягли б на голову чорний пакет.
Заходимо. На першому поверсі мене реєструють як затриману. Великі сходи. Йдемо довго. Я бачу тільки черевики.
Нарешті прийшли. Дозволяють зняти шапку. Ми в кабінеті. Великому та красивому. Раніше, ще до окупації, тут, в будівлі на Шевченка 26, була обласна податкова. Тепер — центральний офіс «мдб днр».
Не погребували. Все ж на халяву. Меблі гарні, ремонт, великі вікна, центр міста. Не збентежило навіть, що вулиця носить ім’я великого українського поета.
Допит йшов весь день. Я ще не розумію, що ввечері вже не повернусь додому.
Кажу, що собака голодна, треба її годувати, бо вечір.
На мене дивиться якось не так. Мовчать.
Я вперше на допиті. Не знаю як себе поводити. Не знаю, що додому вже ні...
Морально тяжко.
Стало страшно, коли опер сказав:
- Ви дуже любили фотографувати. Особливо базу Гіві в Макіївці. Зараз нічого не будемо робити, відкривати справу, робити допит. Просто посадимо до машини та відвеземо вас до тієї бази. Віддамо у руки воєнних. Уявляєте, що вони з вами зроблять?
Сказавши це, довго мовчить і дивиться не мигаючи в очі - реакцію перевіряє.
Я на мить уявила. Дуже страшно. Зрозуміла, що це все. Більше не повернуся. На житті треба ставити хрест.
Я не знаю, який в мене був погляд. Але опер замовк і більше до цього питання не повертався.
Допит триває. Опер погрожує ногу прострелити, щоб з місця не вставала.
Пропонує стрибнути з вікна, якщо є бажання.
Життя людини нічого не варте.
Особливо тут - у місцях несвободи...
(Далі буде)
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презентував мандрівну виставку «На Зламі». Виставка мандрує Україною з червня 2019 року і Канів став 50-м містом, яке вона відвідала.
«На Зламі» складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам», які відбулися з українським суспільством з 2014 року внаслідок війни. Виставка представляє ці суспільні проблеми через інфографіку, особисті історії свідків та постраждалих. Вона не лише пропонує інформацію про пережиті українцями суспільні трансформації, але і дає можливість замислитись над питаннями про відновлення справедливості та реінтеграцію окупованих територій.
Після презентації відбулося обговорення. Одна з учасниць порушила питання яким чином ми повинні себе вести після звільнення окупованих територій з людьми, які з якихось причин не змогли виїхати.
Мешканець Канева, який переїхав до міста у 2014 році з Луганська висловив думку, що з його враження з телефонних розмов – тих, хто прожив в окупації 10 років вже не повернути ментально.
Представниця СЦГІ Нестеренко Надія зазначила, що важливо в цих процесах не відкинути та не відсіяти тих людей, які зараз на окупованих територіях чекають повернення України.
«Потрібно розуміти, що є люди, які не виїхали з різних причин. Так, є відсоток, який підтримав окупацію, але він насправді значно менший, ніж прийнято про це думати. Позалишалися люди, які доглядають за лежачими родичами. Хтось не зміг інтегруватися на підконтрольній території і повернувся. Є ті, хто перебуваючи в окупації, борються за відновлення територіальної цілісності і передають розвіддані українським спецслужбам», - додала вона.
Колишня цивільна полонена, представниця ГО SEMA Ukraine Юлія Дворніченко, яка долучилася до презентації, навела приклад своїх дітей:
«За 2 роки поки я була в полоні мої діти були під «ДНР-івською» опікою. Це дуже на них вплинуло, особливо на молодшого. Коли мене звільнили і я йому зателефонувала, то почула «Мама, тут нашые (російські, - ред) самолеты летают, я им отдаю честь». Телефоном я не змогла йому пояснити. Через два місяці вдалося їх вивезти звідти, і коли вони приїхали в Київ, то якраз була масова атака росіян. І він одразу все зрозумів сам».
Вона продовжила, що для інтеграції молоді та дітей, які повертаються з окупованих територій важливо створювати простори для спілкування з однолітками:
«В мене прохання до громад, до молоді, щоб ви приділяли увагу дітям, молоді ВПО. Щоб не було булінгу, щоб підтримували таких дітей. Якщо є такі можливості, то створювали різні платформи для спілкування, де вони зможуть познайомитися з новими друзями, адже більшість їхнього кола спілкування лишилося на окупованих територіях».
Презентація виставки «На Зламі» в м. Канів відбулася за сприяння ГО «Разом» та Міського будинку культури.
Презентація виставки «На Зламі» відбувається в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам'яті - ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр громадських ініціатив презентує мандрівну виставку «На Зламі».
Виставка складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам», які відбулися з українським суспільством з 2014 року внаслідок війни. Cтенди є двосторонніми. На одній стороні стендів розміщено уривки зі свідчень, зібраних правозахисниками, від людей, постраждалих під час війни. На другій стороні стендів розміщені ілюстрації – збірний образ, який доповнює історії та візуалізує проблему, якій присвячено стенд. Інфографічні зображення урівноважують суб’єктивні висловлювання героїв виставки об’єктивною інформацією – даними соціологічних опитувань, результатами наукових досліджень, статистикою.
Виставка демонструє особисті переживання постраждалих про страх перед війною, невизначеність, життя у правовому вакуумі, руйнування сімейних зв’язків, злам звичного життя та незаконні ув’язнення цивільних на непідконтрольній території України, труднощі адаптації ВПО. Тут же розміщено свідчення постраждалих від сексуального насильства та родичів зниклих безвісти.
«На Зламі» не лише пропонує інформацію про пережиті українцями суспільні трансформації, але і дає можливість замислитись над питаннями про відновлення справедливості та реінтеграцію окупованих територій.
З червня 2019 року виставка мандрує Україною. Канів буде 50-м містом, яке вона відвідає.
Презентація виставки «На Зламі» в м. Канів відбудеться за сприяння ГО «Разом» та Міського будинку культури.
Запрошуємо на відкриття!
Презентація виставки “На Зламі” відбудеться в рамках проєкту "Підсилення громадянського суспільства для трансформації культури пам'яті - ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України", що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського правозахисники «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» провели презентації книги «Місто, з якого почалася війна» та обговорили виклики російської агресії для пострадянських країн.
До презентацій приєдналися українці, які живуть в Болгарії, студенти, викладачі та місцеві активісти.
Співавторка книги, аналітик ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Нестеренко Надія висвітлила розділ книги, присвячений російській пропаганді. На прикладі Слов’янська вона розповіла, які методи застосовували для впливу, як до нагнітання ситуації була залучена церква Московського патріархату та громадські організації, керовані агентами РФ.
Голова ГО «СЦГІ» Володимир Щербаченко зазначив, що метою даного візиту правозахисників є не лише презентація книги, а й обговорення того, як стримати російську агресію.
«Хочемо дізнатися чи відчуваєте ви тут російський вплив. Цікаво почути, що українці можуть робити в Болгарії, для того, аби протидіяти цьому російському впливу і наближати перемогу. Нам важливо зрозуміти як болгари бачать роль своєї країни у стриманні російської навали. Українцям самотужки складно захищати території країн, які росіяни відносять до сфери власного впливу, і ми б хотіли знати як ця ситуація сприймається в сусідніх слов'янських країнах».
Під час обговорення учасники розповіли, що в Болгарії російська пропаганда продовжує бути активною. Ідеологічна обробка болгарського суспільства велася ще до 2014 року, а у 2022 досягла своєрідної кульмінації. Неправдива інформація поширюється як щодо України, так і Євросоюзу / НАТО.
В умовах традиційно сильного російського інформаційного впливу новини про Україну регулярно закінчуються коментарями російських політиків щодо ситуації.
«До візиту Володимира Зеленського минулого літа, сюди до Болгарії, болгарські журналісти не використовували слово війна. Лише спеціальна воєнна операція, конфлікт…», - з обуренням розповідали учасники.
Водночас в протидію дезінформації включилася болгарська громадськість і зараз вони активно займаються перекладом інтерв’ю та новин з української на болгарську.
Про важливість ролі громадського суспільства для відбиття атак окупантів підкреслила професор кафедри управління соціальними комунікаціями Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця, тричі переселенка Ірина Іванова:
«Нам, харків'янам вдалося двічі чудом відбитися. І я це сприймаю не тільки як чудо, а як роботу суспільства. Не держави. Власне, тоді я відчула, що є громадянське суспільство, і що тільки в ньому і може бути порятунок».
Презентації пройшли у співпраці з Харківським національним економічним університетом імені Семена Кузнеця.
Книга «Місто, з якого почалася війна» підготовлена ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” разом з партнерськими організаціями (БФ «Восток SOS», Правозахисним центром громадських досліджень, ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», які є членами Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі»), за підтримки Kurve Wustrow – Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках програми «Громадянська служба миру», яка фінансується Федеральним урядом Німеччини.
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г
