Артцентр «Ізоляція». Унікальний мистецький простір, відкритий в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, на початку літа 2014-го перетворився на таємну в’язницю «мдб днр».
Про те, що відбувалося за стінами колишнього артцентру, в третій частині спогадів макіївчанки Олени Завальної. За свою проукраїнську позицію жінка провела 817 днів в полоні. 28 з них – в «Ізоляції».
...
Вечір… На маленькому столику - пластмасові чашки та кружки. Цікаво, де їх в такій кількості беруть? У кожній камері є. Скляний посуд, ложки з нержавійки тут заборонені. Всі колючі й різальні предмети потрапляють до «чорного» списку.
Тут немає передач для в'язнів. Офіційно немає і списку затриманих. Десь під полою є, але тільки «для службового користування», виключно «для своїх».
Ніякі родичі отак просто не можуть зайти та спитати: “А де моя рідна людина? Може, вона у вас?” Краще не питати, для вашої ж безпеки. Бо теж затримають без усякого приводу. У працівників «мдб» хворий мозок. Їм всюди вважаються шпигуни, «укропи» й диверсанти. Тільки через слідчого можна щось передати, якщо дозволять. І то не факт, що передадуть.
...
Хтось приніс до камери кілька художніх книжок. ”Вічний поклик", "Як гартувалася сталь" - щось про побут у Радянському Союзі. Про чиєсь шалене кохання. Зовсім не до кохання було. На свободі це не читала б. Тут читаєш... Бо чимось треба зайняти час.
Кожного наступного дня бачиш одне і теж саме: ті ж стіни, ті ж люди, ті ж розмови, та ж їжа. Вже довго не чуєш голосів рідних. Скучив за ними.
Може у світі є якісь новини. Тут їх немає. Ти просто у кам'яному мішку. Вперше подумала про смерть. Тут вона десь близько блукає. Підбивала підсумки свого життя.
Ніхто з сусідок по камері не знав свого майбутнього. І я не знала. Десь прикопають після раптової смерті. «І ніхто не знатиме, де могила твоя", - як у тій пісні співається. Було моторошно від таких думок.
Якось ми в камері грали у міста. Вже не пам’ятаю назв багатьох міст. Пережитий стрес дається взнаки. Пам’ять погіршилась.
На прогулянку дають у середньому пів години... На двір нас ведуть довгим коридором. Велика кількість дверей справа та зліва. Колись, ще в заводському минулому, в ті двері, мабуть, заходила секретарка, в іншу - кадровичка. Моя уява малює тут мирні картинки а, не камери для ув’язнених «укропів», «терористів», «політичних», «воєнних».
...
Ввечері до мене приїздив розлючений «опер», агресивно налаштований чоловік років 40. Як я потім дізналася, до «руської весни» він працював в українських правоохоронних структурах. А потім змінив прапор, перевзувся в повітрі.
Кричав на мене довго. Що буду гнити в їх в'язницях ще років 20. Що я нікчемна та дурна, що накоїла їм багато шкоди. Що в мене буде таке життя, від якого благатиму їх мене вбити.
- Та кулю ще треба заслужити. Повзай та проси нас про смерть, може, тоді подумаємо.
Було видно, як "заводився" від своєї ж страшної промови. Блискав очима, підвищував тон, бризкаючи слиною.
«Опер» розповів, яке «величезну роботу» вони провели: через соцмережі зв’язались з моїм сином, який на той момент вже пів року жив у Києві. Написали йому, що я потрапила у ДТП. Брехали, що треба приїхати сюди - рятувати.
«Він перетне наш кордон ми його схопимо, як шпигуна, і посадимо в сусідню камеру»!» - Смакуючи кожне слово, передчуваючи нового спійманого «укропа», проговорив опер.
Я молилася, весь час молилася, аби цього не сталося. Це страшно навіть уявити.
Дякувати Богові, не сталося.
....
Поряд з нами через стіну була велика чоловіча камера. Десь на 20 чоловіків. Ми інколи їх чули. Як їх погуляти виводили, то багато чоботів гуготіло. Як їх змушували співати вранці перероблену відому пісню часів Другої світової:
Вставай страна огромная,
Вставай на смертный бой.
С укропской силой черною
С проклятою ордой!
Одного разу, коли ми вже всі спали, нас розбудив крик за стіною. Через пару хвилин почули голос «Палича». Головного наглядача в «Ізоляції». Завжди п’яного, схильного до садизму, малоадекватного, чоловіка. «Палич» був приблизно метр вісімдесят зростом та комплекцією з тієї породи, про яких кажуть «здоровий кабан».
- Стати на коліна, гавкай як собака! – Кричав Палич.
У нашій камері всі від тих криків прокинулись, але ніхто нічого не казав, бо боялися. Ніхто ж не знає, які таргани в голові у того «Палича». Щось примариться йому, п’яному і ще припреться і до нас.
«Палич» почав кричати голосніше. У відповідь почули стогін:
- Палич, я йому нічого не казав, нікого не видавав…
Благання не діяли. «Палич» скаженів все більше і більше:
- Йди рачки, гавкай! Голосно!
Той благав :
- Не треба...
Звуки ударів та крики зазвучали гучніше. «Палич» бив прицільно. Скоріш за все поліцейським кийком. Відчувалося, що в ті удари була вкладена вся його дурна сила.
Раптом ще один звук... Неприродний. Ніби щось зламалось. Схоже на людські кістки..
Черговий глухий удар. Таке враження, що б’є якийсь звір, а не людина.
Пролунав дикий, нелюдський, крик потерпілого:
- Палич, я не казав!..
Такого сильного побиття я ще не чула у своєму житті.
Чоловік довго кричав, потім став гавкати. Потім знов кричав від болю. Екзекуція тривала доволі довго. Людина вже хрипіла. Почали кричати інші полонені :
- Припини, Палич!..
Ймовірно, так відбивають нирки.
Від почутого за стіною стало моторошно. До ранку не могла заснути. Нерви здавали.
...
Вже після звільнення одна жінка запитала у мене: ”А де полон на Україні?”
Відповідаю, тому що одну точну адресу я знаю: м. Донецьк, вул. Світлий шлях, 3 (Адреса «Ізоляції». – Ред.).
P.S. Все, про що я розповіла, відбулося в реальному житті, в окупованому Донецьку, в жовтні 2017 р. В колишньому артцентрі “Ізоляція”.
Про все це я розповім на засіданні Гаазького трибуналу. Воно обов’язково відбудеться. Росію судитимуть за агресію проти України.
Я вірю…
13 листопада о 14:00 у приміщенні ІТ центру Ізмаїльського державного гуманітарного університету (вул. Рєпіна ,12) правозахисники Сх...
24 жовтня о 13:00 в м. Ніжин, Чернігівська область у приміщенні Ніжинського міського будинку культури (вул. Батюка, 16) Східноукр...
21 вересня о 14:00 в м. Славутич, Київська область у приміщенні Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру (Поліський ква...
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г