Чому на 9-й рік війни держава все ще, не знає, як поводитися з рідними зниклих безвісти? Чому матері, сестри та дружини загиблих героїв, замість належної підтримки, змушені терпіти знущання з боку посадовців? Вже 9-й рік поспіль Вікторія Солодухіна, співзасновниця ГО «Об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія», марно намагається знайти відповіді на ці питання. Чи вдасться змінити ситуацію? Про це – у її колонці.
Проблема розшуку та повернення до родин зниклих безвісти – складне, багатошарове питання. Аби розібратися в ньому, розкладемо це питання на ті самі шари.
Та спочатку вирішимо для себе ГОЛОВНЕ. Ми живемо в демократичній країні, де права людини в їх міжнародному розумінні визнані за одну із найвищих цінностей. Відповідно до цих базових принципів кожна родина має право знати правду про долю своїх близьких, що зникли безвісти. Хочу підкреслити – САМЕ ПРАВДУ. Ви згодні із цим? Якщо так, - тоді йдемо далі.
Отже, наші шари:
Перший, найчуттєвіший. Більшість зниклих безвісти загинула. Це повинні розуміти ті, хто чекає.
Другий. Меншість зниклих безвісти живі. Це повинні розуміти ті, хто шукає.
Третій. Висновки судово-медичної експертизи не завжди незалежні та й не досить експертні. А звідси – четвертий шар:
Четвертий. Найголовніший, найстрашніший, найскладніший. Ті, кого ховали та чиї імена встановили за висновками експертів (а це більш ніж 1,5 тисячі загиблих захисників України) чи вони саме ті? Чи під табличкою «Іван» знаходиться саме Іван, а не Петро?
А тепер подивимось на кожну, з означених проблем.
Проблема 1. Близькі зниклого безвісти, попри все мають надію, та сподіваються що він повернеться додому живим. Якщо нема прямих відомостей про його загибель, або якщо ті відомості викликають сумнів – родина чекає та вірить. Й це, мабуть, єдине, що може повернути зниклого додому.
Пройшло вісім років. Кожна, навіть найоптимістичніше налаштована, матір розуміє, якщо її дитина жива – то це диво. Вона молиться за це. Але водночас, розуміє, що можливо її сина нема серед живих. Тоді необхідно знайти тіло, та з гідністю поховати. Але саме його! Вона хоче бути впевненою, що от тут буде похована саме її дитина. І вона має на це право! Згодні?
Проблема 2. Ми глибоко впевнені, що частина зниклих безвісти хлопців живі. Понад усе ми хочемо, щоб їх таких було якомога більше. Але ж ВОНИ Є! Вони в страшних умовах тюрми та катівні. Вони чекають на визволення.
Прикладом може бути історія Івана Тиренка, який потрапив в полон у травні 2016 року. Його мати отримала сповіщення про те, що син загинув, виконуючи бойове завдання. Їй навіть запропонували приїхати за тілом сина до Дніпра. Не встигла...
Перебуваючи в полоні, аби подати мамі звістку про себе, Іван використав свою алергію на знеболюючі, прийняв аспірин та потрапив до лікарні з анафілактичним шоком. Коли лікар запитав про алергію, той попросив уточнити у мами, і продиктував її номер.
Коли мамі Івана зателефонували та спитали чи є в її сина алергія на ліки та на які саме, то вона спершу обурилась, бо прийняла дзвінок за чийсь жорстокий жарт. «Мого сина вбито!» - відповіла жінка. Та дуже швидко отямилась, встигла розпитати доктора до того, як він кинув трубку.
- Якби знав, що ти укроп, не став би тебе рятувати.
Доктори, як і йогурти, бувають різні!
Історія Івана закінчилася добре. У грудні 2018 він, замість того, щоб бути офіційно похованим, «пішов на обмін» та повернувся додому.
...
За офіційними даними, на військових кладовищах поховано 250 тимчасово невстановлених захисників України. А тепер слідкуйте за руками: говорячи про кількість зниклих безвісти, вже колишня уповноважена з прав людини Людмила Денісова, озвучила ту ж саму цифру. Тобто, якщо вірити офіційній інформації, кількість зниклих дорівнює кількості невстановлених і все, що потрібно зробити, це розкопати могили, «перебрати» тіла та встановити особи загиблих. Все. Дешево та сердито. А якщо і залишився хтось живий, то, мабуть, про це ніхто й ніколи не дізнається. Між тим, ми (ГО «Об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія». – Ред.) знаємо щонайменше про 450 зниклих безвісти військових.
...
В жовтні 2021 року ми, «Об’єднання рідних зниклих безвісти НАДІЯ» проводили акцію «Україна, ми Є!» під Офісом Президента України. Тоді присутній на акції Голова Комісії з питань зниклих безвісти за особливих обставин Володимир Максимченко розповів журналістам, що у 2021 році Комісія розшукала та повернула додому п’ятьох захисників України. Як ви думаєте, як їй, цій Комісії, це вдалося? Було визволення? Та ні! Було розкопування могил.
Ні, не ексгумація. Те, що відбувається, та як воно відбувається – то не ексгумація, то розкопування. А як інакше назвати, коли розколупують могилу бійця, на очах його рідних, трощать труну, витягають тіло. Додайте до цієї картинки трупний «аромат», яким повною мірою можуть насолодитися тільки рідні. Адже захисні маски мають тільки присутні на «ексгумації» експерти.
Розкопування, це коли несподівано знайдені в розтрощеній труні речі викидають прямо на землю, навіть не застеливши її брезентом або будь-чим.
Розкопування, це коли тим, хто приїхав підтримати мати, що присутня на ексгумації, не дають дозволу робити фото. Коли мати, хапаючись за серце, ослизаючи на купі свіжовикопаної землі, все ж таки намагається сфотографувати те, що відбувається.
Розкопування – це коли «оперативна зйомка», що велась представниками СБУ під час «ексгумації», раптом зникає, і до справи її не додають. Це коли тіло волочуть по землі, а не на носилках. Коли його не прикривають прапором, на знак пошани перед полеглим.
Коли роблять саме так, то це не ексгумація, то – розколупування могил.
…
А тепер найстрашніше. В Україні більш ніж 1,5 тисячі захисників встановлені за результатами судово-медичної експертизи. Щонайменше 150 родин не вірять результатам тієї самої експертизи. Чому? Що спонукало їх до цього?
У 2014 рік Україна вступила країною, що ніколи не воювала, не мала досвіду участі у військовому конфлікті. Країна, яка не мала незалежних силових відомств. Нашу армію, поліцію та СБУ значною мірою контролювала держава-агресор.
Саме з цих причин весною та влітку 2014 року ми зазнавали страшних втрат, які, до того ж приховувались від загалу. А потім Іловайськ. Страшні втрати, які вже неможливо було приховати. Тож спершу набрехати, що загиблих «ціла сотня», а потім вже «скоріш закрити питання». Так швидко, щоб не встигли на накручену статистику звернути увагу.
Родинам, що були у шоковому стані, швиденько видавались понівечені тіла. Кому чиє? А це важливо?
- Беріть - це ваше! Не схоже?! А ви вимоглива! То, беріть оце!
- Ваш син блондин, а у цього чорне волосся на грудях?
- Ви шукаєте татуювання на правій руці? Так он, візьміть без правої руки!
Цинічно? Страшно? Ми такі!
- Не схожий на вашого? Беріть, поховайте. Може й вашого хто поховає! –
- Поховайте, отримайте гроші. І на ті гроші шукайте свого сина.
Чи ви б повірили таким «спеціалістам»? А якби ваш син зателефонував вам у вересні, ви б прийняли тіло хлопця, який загинув в серпні? Чи повірили б експертизі, яка ніби то підтверджує цей факт?
Що робити?! Ви службовець, і ви невпевнені в тому, що ті тимчасово невстановлені – саме ті, за кого ви самі їх видаєте.
Що тоді? Якщо сумніви виникнуть у тих, хто вже поховав своїх близьких? То це ж може бути заразним! Що тоді? Нові ексгумації? Ви уявляєте, як прийти до мами, що вісім років тому поховала сина героя, і розповісти, що ви не впевнені в тому, хто саме там похований. А побратими героя вже встановили двометрову гранітну стелу на могилі… Що сказати їм? Та чи не легше «зламати через коліно» тих наполегливих мам, які вимагають доказів, і риються в них, в пошуку незбіжностей. І знаходять їх, хай їм грець! А потім з цими розбіжностями біжать до міжнародних організацій! Ганьблять Україну! Ну, чиста «рука Москви», запроданці кляті! Даром, що їх сини захищали Україну! Що з ними робити?
А що робити з вами, майже шановне панство? Псевдоволонтери, псевдоволонтери та чиновники, що примушували рідних швиденько забирати знайдені тіла.
Як примусити вас, чесно розібратись в такому складному та багатошаровому питанні, як зниклі безвісти?
Так, це складно. Але кожний, найскладніший шлях, починається з першого кроку. Тож зробімо його. І нехай цей крок буде кроком до довіри. Довіри між державою та родинами зниклих безвісти.
Довіра. Без неї будь-які зміни неможливі.
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презенту...
5 квітня в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури Східноукраїнський центр громадських ініціатив презентував мандрівну виставку «На Зламі». Виставка мандрує Україною з червня 2019 року і Канів став 50-м містом, яке вона відвідала.
«На Зламі» складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам», які відбулися з українським суспільством з 2014 року внаслідок війни. Виставка представляє ці суспільні проблеми через інфографіку, особисті історії свідків та постраждалих. Вона не лише пропонує інформацію про пережиті українцями суспільні трансформації, але і дає можливість замислитись над питаннями про відновлення справедливості та реінтеграцію окупованих територій.
Після презентації відбулося обговорення. Одна з учасниць порушила питання яким чином ми повинні себе вести після звільнення окупованих територій з людьми, які з якихось причин не змогли виїхати.
Мешканець Канева, який переїхав до міста у 2014 році з Луганська висловив думку, що з його враження з телефонних розмов – тих, хто прожив в окупації 10 років вже не повернути ментально.
Представниця СЦГІ Нестеренко Надія зазначила, що важливо в цих процесах не відкинути та не відсіяти тих людей, які зараз на окупованих територіях чекають повернення України.
«Потрібно розуміти, що є люди, які не виїхали з різних причин. Так, є відсоток, який підтримав окупацію, але він насправді значно менший, ніж прийнято про це думати. Позалишалися люди, які доглядають за лежачими родичами. Хтось не зміг інтегруватися на підконтрольній території і повернувся. Є ті, хто перебуваючи в окупації, борються за відновлення територіальної цілісності і передають розвіддані українським спецслужбам», - додала вона.
Колишня цивільна полонена, представниця ГО SEMA Ukraine Юлія Дворніченко, яка долучилася до презентації, навела приклад своїх дітей:
«За 2 роки поки я була в полоні мої діти були під «ДНР-івською» опікою. Це дуже на них вплинуло, особливо на молодшого. Коли мене звільнили і я йому зателефонувала, то почула «Мама, тут нашые (російські, - ред) самолеты летают, я им отдаю честь». Телефоном я не змогла йому пояснити. Через два місяці вдалося їх вивезти звідти, і коли вони приїхали в Київ, то якраз була масова атака росіян. І він одразу все зрозумів сам».
Вона продовжила, що для інтеграції молоді та дітей, які повертаються з окупованих територій важливо створювати простори для спілкування з однолітками:
«В мене прохання до громад, до молоді, щоб ви приділяли увагу дітям, молоді ВПО. Щоб не було булінгу, щоб підтримували таких дітей. Якщо є такі можливості, то створювали різні платформи для спілкування, де вони зможуть познайомитися з новими друзями, адже більшість їхнього кола спілкування лишилося на окупованих територіях».
Презентація виставки «На Зламі» в м. Канів відбулася за сприяння ГО «Разом» та Міського будинку культури.
Презентація виставки «На Зламі» відбувається в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам'яті - ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр гром...
5 квітня о 13:00 в м.Канів, Черкаська область у приміщенні Міського будинку культури (вул. Кошового, 1) Східноукраїнський центр громадських ініціатив презентує мандрівну виставку «На Зламі».
Виставка складається з 18 стендів, кожен з яких присвячений одній із проблем – «зламам», які відбулися з українським суспільством з 2014 року внаслідок війни. Cтенди є двосторонніми. На одній стороні стендів розміщено уривки зі свідчень, зібраних правозахисниками, від людей, постраждалих під час війни. На другій стороні стендів розміщені ілюстрації – збірний образ, який доповнює історії та візуалізує проблему, якій присвячено стенд. Інфографічні зображення урівноважують суб’єктивні висловлювання героїв виставки об’єктивною інформацією – даними соціологічних опитувань, результатами наукових досліджень, статистикою.
Виставка демонструє особисті переживання постраждалих про страх перед війною, невизначеність, життя у правовому вакуумі, руйнування сімейних зв’язків, злам звичного життя та незаконні ув’язнення цивільних на непідконтрольній території України, труднощі адаптації ВПО. Тут же розміщено свідчення постраждалих від сексуального насильства та родичів зниклих безвісти.
«На Зламі» не лише пропонує інформацію про пережиті українцями суспільні трансформації, але і дає можливість замислитись над питаннями про відновлення справедливості та реінтеграцію окупованих територій.
З червня 2019 року виставка мандрує Україною. Канів буде 50-м містом, яке вона відвідає.
Презентація виставки «На Зламі» в м. Канів відбудеться за сприяння ГО «Разом» та Міського будинку культури.
Запрошуємо на відкриття!
Презентація виставки “На Зламі” відбудеться в рамках проєкту "Підсилення громадянського суспільства для трансформації культури пам'яті - ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України", що реалізується громадськими організаціями Kurve Wustrow (Німеччина) та Східноукраїнським центром громадських ініціатив (Україна) спільно з партнерами за підтримки Федерального уряду Німеччини.
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського пр...
18-19 березня в столиці Болгарії, м.Софія в просторі «Український вулик» та Софійському університеті Святого Климента Охридського правозахисники «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» провели презентації книги «Місто, з якого почалася війна» та обговорили виклики російської агресії для пострадянських країн.
До презентацій приєдналися українці, які живуть в Болгарії, студенти, викладачі та місцеві активісти.
Співавторка книги, аналітик ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Нестеренко Надія висвітлила розділ книги, присвячений російській пропаганді. На прикладі Слов’янська вона розповіла, які методи застосовували для впливу, як до нагнітання ситуації була залучена церква Московського патріархату та громадські організації, керовані агентами РФ.
Голова ГО «СЦГІ» Володимир Щербаченко зазначив, що метою даного візиту правозахисників є не лише презентація книги, а й обговорення того, як стримати російську агресію.
«Хочемо дізнатися чи відчуваєте ви тут російський вплив. Цікаво почути, що українці можуть робити в Болгарії, для того, аби протидіяти цьому російському впливу і наближати перемогу. Нам важливо зрозуміти як болгари бачать роль своєї країни у стриманні російської навали. Українцям самотужки складно захищати території країн, які росіяни відносять до сфери власного впливу, і ми б хотіли знати як ця ситуація сприймається в сусідніх слов'янських країнах».
Під час обговорення учасники розповіли, що в Болгарії російська пропаганда продовжує бути активною. Ідеологічна обробка болгарського суспільства велася ще до 2014 року, а у 2022 досягла своєрідної кульмінації. Неправдива інформація поширюється як щодо України, так і Євросоюзу / НАТО.
В умовах традиційно сильного російського інформаційного впливу новини про Україну регулярно закінчуються коментарями російських політиків щодо ситуації.
«До візиту Володимира Зеленського минулого літа, сюди до Болгарії, болгарські журналісти не використовували слово війна. Лише спеціальна воєнна операція, конфлікт…», - з обуренням розповідали учасники.
Водночас в протидію дезінформації включилася болгарська громадськість і зараз вони активно займаються перекладом інтерв’ю та новин з української на болгарську.
Про важливість ролі громадського суспільства для відбиття атак окупантів підкреслила професор кафедри управління соціальними комунікаціями Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця, тричі переселенка Ірина Іванова:
«Нам, харків'янам вдалося двічі чудом відбитися. І я це сприймаю не тільки як чудо, а як роботу суспільства. Не держави. Власне, тоді я відчула, що є громадянське суспільство, і що тільки в ньому і може бути порятунок».
Презентації пройшли у співпраці з Харківським національним економічним університетом імені Семена Кузнеця.
Книга «Місто, з якого почалася війна» підготовлена ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” разом з партнерськими організаціями (БФ «Восток SOS», Правозахисним центром громадських досліджень, ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», які є членами Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі»), за підтримки Kurve Wustrow – Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках програми «Громадянська служба миру», яка фінансується Федеральним урядом Німеччини.
(063) 640 96 40
(044) 578 14 38
jfpcoalition (at) gmail.com
Київ, 04060, вул. Ризька, 73-Г
