Зустріч в СІЗО

Олена Завальна

ГО "SEMA UKRAINE"

Змішати «політичних» ув’язнених з тими, хто відбуває покарання за кримінальними статтями. Цей принцип, відомий ще зі сталінських часів, любили бойовики «Л/ДНР». Кинути полоненого проукраїнського активіста в одну камеру з кримінальними злочинцями – один з найулюбленіших методів «покарань», який використовували в «республіканських» місцях несвободи. Колишня полонена Олена Завальна має подібний досвід.

На дворі листопад 2017-го. Хоч сьогодні субота, але етап на СІЗО ще ніхто не скасовував. Ранок. Нас, одинадцять ЗК вишукували на тюремному подвір’ї. Після переклички розсадили у холодний залізний воронок. Місця мало. Сидимо в буквальному сенсі один на одному. Їхати недалеко. Метрів 100. Можна пішки. Та ми їдемо у "воронку". Такі порядки. Зупинка – слідчий ізолятор.

Я в підвалі. В ніздрі б’є різкий запах. Наче протухлий та кілька разів перекип’ячений борщ.

Ми з черговим стоїмо біля дверей однієї з камер. В мене тонесенька скатка (матрац. – Ред.) у правій руці і повне нерозуміння того, що відбувається. Як у кіно. Жахливе кіно. І воно повинно закінчитися ось-ось. Та де там! До титрів ще далеко.

Двері відчинилися. Роблю кілька кроків вперед. Напівтемрява. Хоча по часу вже обід. Велика камера, чоловік на 20. Перед очима довгий залізний стіл. Чимось нагадує поминальний. Дерев’яного тут нічого немає. Залізо та металопластик. Грати на вікні. Двоповерхові нари.

Тут палять – запах виїдає очі. Під стіною для фону щось балакає телевізор.

Я в центрі уваги – всі дивляться на мене. Оцінюють, починають щось шепотіти. Стає якось незручно від такої кількості уваги. Обличчя у жінок сірі, невиразні, засмучені.

Десь здалеку лунає доволі гучний голос смотряги:

- Яка стаття?

- 321.

Трохи тихіше смотряща питає у жінки, що сидить поруч:

-Таня, що то за стаття?

-Та щось воєнне. -спокійно вирішує та.

-За що посадили тебе?- знов до мене питання.

- Вела сторінку в соцмережах.

- І що ти там писала?

- Про життя у місті, як воно змінюється з приходом нової влади.

- Якщо життя не подобається, то треба було поїхати звідси. За це не садять. – Робить висновок вона.

- Що ще було в тих описах?.

- Пересування техніки, звідки обстріли.

- А на тій техніці їхали мій син та чоловік. – Раптово зривається на крик моя співрозмовниця.

В камері запанувала тиша. Було чутно тільки телевізор.

Я тебе до ранку на ремені поріжу! Геть з камери!

Страх. Зрадницький страх. Перехоплює подих. Серце б’ється частіше. Відчуваю, як тремтять пальці. Я розгублена.

Якась довга пауза повисла в камері. Всі мовчать. І я мовчу, бо не знаю, що сказати. І так вже багато сказала. Тут можуть вбити за одне неправильно слово.

Оце я тоді зрозуміла одразу. Дуже дохідливо пояснили. Не так лагідно, звісно, як батьки в дитинстві, коли за непослух обіцяли в куток поставити, але пояснили.

Пауза триватиме довго. Дуже довго. Тривожна тиша. Минає хвилина, друга, третя.. Я очікую вироку.

Він може мені не сподобатися. Але всім присутнім байдуже.

Тут все вирішує смотряща. Вона - ополченка «ДНР». Сидить за вбивство. Відчуваю на собі її сповнений ненависті погляд. Ми хоч і землячки, але по різні боки барикад.

Я більше не хочу бачити її. Вона не хоче бачити мене.

Смотряща встає з нар. Проходить повз мене не зачепивши, хоч місця у камері небагато. У повній тиші йде до дверей. Грюкає в маленьке віконце-годівницю. Годівниця відчиняється. Смотряща щось пояснює.

Я за всім цим спостерігаю як заворожена. Стою як істукан.

Щось стає зрозумілим тільки коли знов відчиняються двері камери.

Смотряга стає в бік. Зневажливо дивиться на мене. Нічого не каже.

Я розумію, що двері відчинені для мене.

Повертаюсь і роблю крок вперед. В тюремному коридорі я видихаю.

Черговий закриває камеру, йде вперед. Я механічно йду за ним. Гадаю, що він вже знав, куди мене вести.

Така ж велика камера, як і попередня. Тільки без поминального столу.

І з білими великими плитами на підлозі.

Жодної ополченки в цій камері не було.

Мені одразу пояснили, що за шпигунську статтю вбивати ніхто не буде.

І я там була вже п’ятою «шпигункою»...

Вже пройшов деякий час. Я на свободі.

Згадуючи цей епізод, хочу спитати у тієї смотрящої: “Чому твій син сів за кермо цього танку? Що саме вплинуло на його рішення? Гроші, пропаганда, оте вічне «куди всі, туди і я»? Драйв війни? Бажання бути крутіше, ніж мій сусід? Або просто плисти за течією?»

Чому тисячі синів та доньок на Донбасі взяли в руки зброю та пішли боронити ту незрозумілу «республіку»? Що вам це дало? Задоволені результатом?

Та навряд чи смотряща відповість на ці питання...