Будні Донбасу

Алла Єрмоленко

Перший вибух

Я народилася на Донеччині в селищі міського типу Велика Новосілка. Коли почалося повномасштабне вторгнення я думала, що війна до нас не дійде і все буде як завжди. Був звичайний вечір, батько поїхав до свого товариша, мама пішла годувати курей, я дивилася новини та навіть уявити не могла, що таке вибух. Через декілька хвилин я почула це. У вухах задзвеніло так, наче щось в середині мене вибухнуло, почали труситися ноги, сльози самі покотилися з очей. Я вибігла на вулицю і почала звати маму.

- Мам! Мамааааа, ти де?

- Я тут в сараї.

- Ти чула?

- Так, це підірвали міст.

Пізніше підірвали ще один міст, але вже було не так страшно. Тиждень поспіль я прокидалася від звуків вибухів. Кожен день засинаючи я чекала вибуху, щоб бути готовою завжди. Думала про те, що я буду робити, якщо батьків не стане, куди я поїду і кому я після цього буду потрібна. Кожен день виходячи до городу покурити, я бачила як палає сусіднє село. Я не сприймала реальність, думала, що це сон, думала та чекала коли повернуться мої друзі та все буде як і було.

Проліски

На диво цей день з ночі до ранку був тихий, був березень, світило сонце, я чітко пам’ятаю як співали пташки. Я гуляла у дворі зі своєю собакою, дивилася на сині проліски та думала: «Ну от і все, все закінчилося». В цей же момент мені зателефонувала подруга.

- Алло, у вас там все добре? Тихо?

- Так, все добре, я не розумію чого всі панікують.

Зв’язок обірвався. Я пішла в хату, зробила собі каву, вийшла на поріг та закурила. Через декілька хвилин почула автоматні черги. Чогось мені не було страшно, я докурювала та просто спостерігала як мама біжить в підвал, сусіди вибігають з двору та ведуть своїх дітей у наш підвал. Я теж зайшла туди, але не сприймала його як укриття, я сприймала його як місце де можна було взяти консервацію, де можна набрати картоплі для того, що посмажити її. Я обперлася на холодну стіну і просто спостерігала за двома дочками сусідів, я бачила в їхніх очах нерозуміння. Ближче до вечора сусіди зібрались і пішли в шкільний підвал - я, батько та мама залишилися одні, ми вирішили спати в хаті. Я ще тоді не знала, що це буде останній раз, коли я буду спати у своєму теплому ліжку.

Підвал

Десь о четвертій ранку я прокинулася від того, що підірвали ще один міст, і на мене зі стелі посипалися штукатурка. Можна сказати, що цей міст був у мене за городом. Потім кожен день ми проводили в підвалі на холодних дошках. Над нами постійно щось літало, кожні п’ять хвилин ми чули вибухи. З нами були наші коти та дві собаки, які самі від звуків вибухів бігли у підвал. Настав той день, коли закінчувалася їжа, хліб, вода. У нас була газова горілка, ми робили оладки, які були зроблені з муки, води, та соди, тоді це було смачно. Вночі в підвалі було дуже складно. Батько спав, але ми з мамою не могли. Я взагалі не вірю в Бога, але тоді я була готова повірити у все, щоб тільки не чути цього, в підвал з собою я брала маленьку ікону. Я не спала жодної ночі в підвалі, завжди чекала світанку, щоб побачити сонце, воно у мене викликало тоді спокій. Як тільки скрізь двері укриття я бачила промені - виходила з підвалу і сідала на стільчик, який стояв поряд. Це були такі дивні відчуття, адже я вперше не спала кілька діб, вдавалося поспати десь пару годин тільки вдень. Пам’ятаю як одного ранку ми з батьком вийшли з підвалу і над нами пролетів гвинтокрил, який згодом випустив декілька ракет, мені вже не було страшно це бачити та чути. Кожен день та кожна ніч проходили однаково - вдень бігаю туди-сюди від підвалу до хати та намагаюсь хоч трохи поспати, вночі сиджу в холодному підвалі. Здавалося, що втрачаю розум.

Евакуація

Я розчарувалася, зрозуміла, що потрібно тікати. Тікати з дому, в якому я прожила все своє життя. Вмістити його в одну маленьку сумку. Та я не знала як… Самостійно виїхати не можна було, адже були підірвані всі мости. Я дізналася, що є евакуаційні автобуси, до них потрібно було йти в інше село. Ми зібралися та пішли. Йшли декілька годин, потрібно було перейти по дошці, яку поклали на підірваний міст. Нас супроводжували звуки автоматних черг та ми перейшли. Ми дійшли. Людей було дуже багато, кожен намагався скоріше залізти в автобус, пам’ятаю як я вже підіймала ногу, щоб стати на сходинку, але мене штовхнув чоловік та спочатку мене зайшов в автобус. Ми їхали довго, зупинялися в кожному населеному пункті, доїхали до Покровська та там сіли на електричку до Дніпра. В Дніпрі був лише один потяг, який їхав до Львова. Ми вирішили їхати. Напевно тоді перший раз я побачила таку велику кількість людей, ми сиділи з батьком та мамою втрьох на одній полиці, бо більше не було місця. Я поклала голову на плече батька та заснула. Приїхавши у Львів ми вирішили їхати в Івано-Франківську область до родичів. Зараз я вже переїхала в Київ та навчаюсь тут, але додому я так і не повернулася.

Кожен день я згадую свій дім. Я пам’ятаю абрикосу, яка росла у мене біля двору, пам’ятаю той неймовірний солодкий смак, пам’ятаю смак кислуватих яблук з саду. У мене досі перед очима червоні тюльпани, які я бачила зі свого вікна. Я так сумую за своїми котами та собаками, яких я не змогла забрати. Дома було так затишно і тепло, я досі не можу знову це відчути.