Будівля СБУ в Донецьку, розташована на вулиці Щорса, 62, була захоплена на початку травня 2014 року. Тут «ополченці» організували свою базу. У будівлі СБУ одночасно утримувалися сотні ув'язнених - і багато хто продовжує перебувати у цих підвалах досі.

За свідченнями очевидців, на ранніх етапах збройного конфлікту будівля СБУ контролювалася абсолютно різними, здебільшого «випадковими» людьми. Багато хто з них до війни були соціально невлаштованими. Такий хаос відбивався і на умовах утримання ув'язнених.

Так, боєць батальйону «Донбас» Олексій Антипов (на фото внизу - він в ув’язнені, це кадр із просепаратистського фільму «66 полонених карателів»), який потрапив в полон при виході з Іловайського котла і пробув тривалий час в донецькому СБУ, переказує думку солдатів «ДНР» про людей, які контролювали базу:

...Нас відвезли в Іловайськ на відновлювальні роботи. Там було зовсім інше ставлення. Там були ті люди, які безпосередньо воювали проти нас: хто стріляв в нас і в кого стріляли ми. Ніхто на нас не тиснув ні фізично, ні морально. Ми завоювали повагу до себе в бою... Ми за звичкою на шикуванні склали руки за спину, і нам сказали: «Мужики, щоб ми більше цього не бачили. Там вас охороняла приблатньона шушера, а ми вас кошмарити не збираємося».

В захопленому СБУ «ополченці» тримали сотні полонених українських солдатів, що служили як в ЗСУ, так і в добровольчих батальйонах. Ставлення до добровольців було набагато жорсткішим, ніж до мобілізованих - є навіть свідчення, що перших відразу розстрілювали. Приводом для розстрілу могла служити одна лиш американська форма «мультикам», яку не видавали в українській армії, а купували в приватному порядку.

Також «на підвал» забирали місцевих - кого за розпивання спиртного, кого за порушення комендантської години, кого за підозру в коригуванні.

Було два алкаша якихось, які порушили комендантську годину. Їх звинувачували, що один коригувальник, а другий провідник. Хоча там обличчя були пропиті настільки, що інтелект вивітрився. Я не знаю, як можна таких дебілів у коригуванні звинувачувати.
(Андрій Наливайко, колишній в'язень донецького СБУ).

Однією з причин, за яких забирали цивільних, була потреба в робочій силі для прибирання, допомоги в їдальні, будівництва укріплень, копання окопів, зокрема й на передовій, роботи в морзі тощо. Для цього на вулиці могли затримати людину, яка порушила комендантську годину або була помічена з пляшкою пива - це каралося позбавленням волі й громадськими роботами на строк від 5 до 15 діб.

До військових, навіть тих, хто родом був зі Східної України, висувалася головна претензія: «Навіщо ви прийшли на нашу землю».

Особлива агресія проявлялася до місцевих, які намагалися виїхати з Донбасу, їх вважали зрадниками. Деякі колишні в'язні свідчать, що до таких було особливо жорстоке ставлення.

Три хлопці, які уходили з Червоносільська, їх зловили. Двох з них дуже сильно побили і кинули до нас в підвал. Вони нам розповіли про третього, який був з ними, і якого там відразу розстріляли (вони чули, як в нього стріляли)... Вони рахують людей із Луганська та Донецька зрадниками батьківщини. До таких людей відношення більш жорстоке.  

Камери й архів

Будівля СБУ має П-подібну форму. У підвалі кілька приміщень було відведено під камери для ув'язнених. У різний час там утримувалися ув'язнені різних категорій - бувало, що цивільні були разом із військовими, а жінки - разом із чоловіками. Один із колишніх в'язнів каже, що в одній із камер навіть були жінки з дітьми. Строгого порядку, принаймні в перші два роки, не було.

Багато камер підвалу були переповнені. Наприклад, в камеру 1х2 метра поміщали до дев'яти осіб, яким було тісно навіть сидіти. Вентиляції в таких камерах не було. Більш того, в’язні курили, і дим наповнював тісне приміщення.

Перша камера це пекло, тому що метр вгору і поглиблення до півметра, тобто така коса камера. Там людей теж шестеро було. Там дихати взагалі нічим було, бо витяжки зроду не було. Скрізь мошки, багато мошок, там тисячі мошок. Запах крові, і кров була там, і суха, і свіжа. Знову ж таки, там роздавали блоки. Щоб народ курив. Вони змішували повітря з тютюном, з димом.

... Коли підійшли ще двоє-троє осіб, то тоді в камері перебувати було взагалі пекельно важко. Вони вирішили зробити такі перестановки, як перевести людей в інші камери. Буквально поруч із нами була інша камера, яка побільше. Там раніше був тир, там тренувалися. Це була велика кімната. Там в той момент було 30 осіб. Це була допустима норма, але не межа, як виявилося. Там матраци. Там були дідусі, жінка одна була... Для тих, хто хотів у туалет, там були шафи, і за шафами або в пляшку, або в відро, тому що терпіти вже не було куди.

Поверхом вище розташовувалося велике приміщення колишнього архіву. Воно було заповнено металевими стелажами, кожен по шість ярусів заввишки. На них ув’язнені й спали. Висота між полицями була дуже маленькою, менш як півметра, люди буквально упиралися носом у верхню полицю. Постільної білизни не давали. В архіві могло одночасно міститися до 200 осіб, зокрема жінок.

Боєць батальйону «Донбас» Андрій Скачков (на фото) розповідав газеті «Факти» про умови утримання в приміщенні архіву:

Одного разу в камеру з'явилися спостерігачі ОБСЄ. Але тоді ми не знали, що це за люди. Вони не задали нам жодного питання, подивилися навколо і пішли. Єдине, що мені запам'яталося, - один із них здивовано запитав: «А де ж у них постільна білизна?» В камері не кожному дісталося навіть місце на полиці, тому спали на підлозі, на знятих з петель дверях, підкладаючи під голову одяг. Яка там білизна?! Однак після візиту спостерігачів годувати стали краще, навіть давали вітаміни.

На першому поверсі, над підвальними камерами і на тому ж рівні, де був архів, розташовувалися кабінети для допитів, котрі регулярно супроводжувалися тортурами. Більшість ув'язнених чули звідти крики і стогони.

Умови утримання

Режим і якість харчування, судячи зі спогадів очевидців, постійно змінювалися. Однак їжа загалом була незадовільною. Олексій Антипов згадує про харчування в СБУ з огидою:

Харчування було огидне. Двічі на день нам давали півтора черпака ячки або січки й одну десяту частину хліба. Вода з крану. Через місяць нам стали приходити невеликі передачки від родичів і волонтерів. 70-80% від них до нас не доходило. З 31 серпня по 16 жовтня ми були в будівлі СБУ. Це були тортури голодом. Обполіскуватися дозволяли раз на три тижні.

Скачков розповідає:

Спочатку нас практично не годували. В день на сто людей давали вісім буханок хліба і каструльку каші. Якимись залізячками ми різали хліб, кашу їли за допомогою кірочок. Їли з плафонів - замість тарілок. Скрутили кілька штук зі стелі. Я схуд на двадцять кілограмів.

Ось свідчення інших в'язнів:

Годували так: занесли таку п'ятилітрову каструлю з кашею і роздавали всім, у кого щось було - хто зробив собі тарілочки з картону, хто з іншого чого, хто просто відразу з рук їв. Годували нас раз або два в день. Вода, відповідно, з крана, коли ми ходили в туалет. Це було теж двічі, вранці і ввечері. Коли воду набирали нагорі, тоді ми бачили сонце, хоча б якісь сонячні промені доходили до нас.

В приміщенні біля дверей стояло одне велике корито довжиною 130-140 см, в яке з відер заливали кашу. Чим їсти не давали, тому люди робили це хто як міг – хтось руками, хтось знаходив серед залишених документів цупкий папір і робив з нього «ложку».

Ще один колишній в'язень СБУ говорить про те, що влітку 2014 року в «ополченців» було гарне постачання, і, відповідно, непогано годували і в'язнів:

Годували досить добре. Каша, печінка, шматки м'яса, наїдатися можна було. Вони зі столової - у них там вистачало їжі. Їх же годували - два перших, два других, чай, кава, цукерки, у них там сервіс такий був, серветочки, постачання хороше йде... Сигарети навіть давали.

Як розповідає боєць «Донбасу» Дмитро Куліш за позивним «Сімка» (фото внизу), який провів у полоні дев'ять місяців, в’язні могли отримувати від волонтерів та родичів передачі, однак ті проходили через санчастину. Така собі Люся, медик із цієї санчастини, забирала собі більшу частину посилок:

«Вєлікій лєкарь Люся», як я її називаю. Вагою десь 150 кілограмів. Такою вона стала за час нашого перебування там. Якщо посилка важить 20 кілограмів, то до нас доходило два кілограми, а все решта йшло Люсі. Я вже казав, що її скоро чи розіпре, чи розірве, щоб вже вона не влізла в двері. 

Для відправлення потреб у камерах були пластикові пляшки. Також могли виводити - іноді на прохання, але бувало й так, що охоронці встановлювали «туалетний графік», вимагаючи двічі на день, вранці й увечері, збиратися в групи. Хто не встигав або не поміщався в групу, той мав чекати наступної можливості вийти в туалет.

Нам не озвучували якихось правил про те, що можна робити, а що ні. Ми дізнавались один від одного. Наприклад, під час очікування своєї черги в туалет не можна було стояти за лінією, хто цього не знав – міг отримати удар по пальцях ніг прикладом автомата.

Насильство

Під час допитів регулярно застосовувалося як фізичне, так і психологічне насильство. Здебільшого це були жорстокі побої, після яких люди поверталися в камеру буквально синього кольору. Деякі були настільки в поганому стані, що їх вивозили до найближчого СІЗО, щоб не возитися з тяжко пораненими, які могли і загинути.

Також застосовувалися імітації розстрілів, виривали нігті, придавлювали пальці дверима. Були випадки, коли били не під виглядом допитів, а просто заради розваги чи в стані сп'яніння.

Вони там не розстрілювали в кабінетах. Там і так кровищи було, ми вимивали, нас забирали з камер вимивати. Вони робили фарш. Бувало таких приносили, що лежить весь фіолетовий і ходить під себе, не жилець взагалі, такі, як желе. Деяких, вже неживучих, вони на СІЗО відправляли, щоб там помирали, в міліції. Але полонених, з батальйонів, вони в міліцію не відправляли, на розстріл вивозили. Якщо мобілізовані - тих залишали, для обміну, там побуцькають трохи. А якщо добровольців - тих на розстріл. Пам'ятаю, молодий пацан, такий худенький, з перев'язаною головою, привезли його. Я знав, що йому все, капець...

Медична допомога

На базі при СБУ була своя санчастина, проте допомогу ув'язненим надавали мінімальну, якщо взагалі надавали. Головним чином, потерпілих намагалися лікувати полонені медики.

Куліш розповідає про те, що йому не надавали допомогу:

У перший же день в Донецькому СБУ побили так, що я не ходив близько місяця. Зламали об мене чотири кийки. Інших теж били, але мені дісталося найбільше - напевно, тому що я найгабаритніший... У полон я потрапив з контузією та осколковим пораненням потиличної частини голови. Кинули в підвал. Боліло все тіло, а потім я раптом зрозумів, що більше не відчуваю ніг. У камері був один наш медик, сказав, що схоже на компресійний перелом хребта. Крім того, була зламана ключиця, кілька ребер, покалічена ступня, травмовані обидва коліна. Але «сепари» казали: «Ти прикидаєшся, тому що у тебе немає гримаси болю».

Один із колишніх в'язнів СБУ розповідає про процедуру щомісячних медоглядів:

Один раз на місяць були медогляди, які відбувались там же, на території СБУ. Виводили по 10 чоловік. Медогляд проводили наші полонені медики під наглядом двох їхніх «медичок». Огляд відбувався наступним чином: піднімали одяг і дивились чи немає висипок, вошей, питали, чи немає скарг на здоров’я, за потреби давали якісь таблетки.

Примусові роботи

У донецькому СБУ полонених активно використовували для примусових робіт. Змушували мити підлогу, чистити туалети, допомагати на кухні, будувати укремленія, копати окопи, розвантажувати гуманітарні вантажі з Росії, перетягувати тіла в морзі.

Нас вивозили на роботи в місто або на території СБУ, де базувався підрозділ «Спарта», там нас змушували прибирати їхні приміщення. На роботи нас забирали щодня, приблизно в 9-10 годині ранку, в 14-15 годині нас привозили назад. На роботах нас не завжди годували, на складі переважно так. У «Спарті» – ні.

Ставлення під час робіт у наглядачів було різне. Було таке, що залякували, було так, що примушували працювати інтенсивніше. Мене особисто не били, але з іншими такі випадки траплялися, наприклад, *** під час прибирання в приміщенні «Спарти» півгодини били, потім дали цукерку і дві сигарети... ***, якого тримали окремо від нас, постійно били, змушували робити найбруднішу роботу (мити туалети).  

Андрій Наливайко, який більшу частину часу провів у приміщенні архіву, розповідає, що охоронці доручали в’язням самим складати списки, кого відправляти на яку роботу. Часто від того, хто куди потрапляв, залежало життя. Найлегші роботи були у санчастині, на прибиранні території СБУ, на кухні (хоча там доводилося працювати і по 18 годин на добу). Значно гірше було потрапити в обласній морг, в Калінінському районі:

Там влітку щось на зразок пекла. Він був забитий, літо, спека, гори мокрих ганчірок лежали, з-під кожного тече, кожен з 70-80-100 кг, це все тягати, все це вимакувати, калюжі сукровиці, там наригаешься так, що...

Однак, за його словами, найстрашніше було рити окопи на передовій під час наступу українських військ. Виживали далеко не всі. Так, один раз дали список на 62 осіб, з яких повернулося лише 32. Інший раз 50 ув'язнених відправили на Торез, проте вони навіть не доїхали - колона була розбита, живими повернулося лише людей 20.

Розстріли та смерті

 

Є також свідчення про розстріли. Так, ув'язнені, яких вивозили на передову рити окопи, також копали ями для засуджених до страти, а потім закопували тіла. Табличок на могилах ніхто не ставив. Родичам про місце поховання не повідомляли, лише говорили, що такий-то розстріляний.