При затриманні сказали: «Граждане фашисты-нацисты, мы переезжаем в здание СБУ в Донецк». Казали, що везуть в «пєчку на дрова», це дослівно. То були не зовсім допити, а побої. Потім так сталося, що охорона, яка нас охороняла, мабуть, підвипила і багато на себе взяла. Вони перестаралися з побиттям... Підозра на подвійний компресійний перелом хребта у відділі попереку і грудини, поламаний таз, грудна клітина, ліва рука, два пальці на лівій руці, поламані ребра, відбиті нирки, про голову я мовчу... Після цих побиттів я почав підніматися тижні через три, тому що не відчував ніг. За чотири доби почали ворушитися пальці на ногах і з’явилася надія, що все-таки буду ходити... Десь за місяць була спроба вперше піднятися, двоє тримали попід руки. На 11 людей нам видавали один батон на добу, пів 24-літрової кастрюлі так званої каші, це десь 4-5 ложок на кожного. Якби я зварив вдома таку кашу, свині не їли б. Воно було несолоне, з протухлої крупи, вони туди плювали, замітали і кидали пісок зі сміттям в кашу. Це неможливо було їсти. Як ми виходили з положення? Ми набирали воду, гріли її за допомогою саморобних кипятильників. Замість тарілок використовували плафони, і в цих плафонах змішували кашу з підігрітою водою, і пісок осідав... Були люди, які не могли їсти цю кашу, боєць *** не міг це їсти, скільки згадую, стільки сльози на очі навертаються, тому я віддавав йому свій шматочок хліба. Якось я ще їв цю кашу, а він не міг. Через місяць-півтора ми почали втрачати свідомість. В зв’язку з харчуванням я втратив 50 відсотків ваги, тобто я важив 63 кілограми. Від каналізації йшли чавунні труби, бомбосховище ніколи не використовували за призначенням, ці труби були занедбані, і туалет зламався за тиждень-два. Таким чином ми залишилися без туалету. Як ми вирішили проблему? Вирили яму на задньому дворі, поставили кабінку, тобто зробили туалет на вулиці, фактичну вигрібну яму. Було нормально, коли нас виводили на вулицю. Могли протягом доби не вивести жодного разу. За прохання, щоб вивели, можна було отримати так, що краще було терпіти, ніж прохати. Якщо оцінити рівень чистоти від одиниці до десяти, то це мінус нуль. Я знаю випадок, коли зловили громадянина Польщі й забили його до смерті. Його вони зловили в місті Донецьк, в якомусь кафе. Бійці «Оплота» забили його до на півсмерті. Там мали місце знущання, катування, гасили об очі цигарки, щелепу не те що зламали – вона висіла на шматку шкіри. Потім вони привезли його в Донецьке СБУ, де він помер. Куди він дівся далі – невідомо. Коли ми чистили сніг, Люся прибігла і сказала, що їхні «рєбята залєтєлі» – побили поляка, у нього серйозні травми. Грудна клітина поламана, ребра поламані, ребра пробили легені, тобто все страшно. І він все-таки помер. Це було приблизно в грудні 2014 року. Також знаю випадок, коли вони зловили якось цивільного, який був причетний до політичної партії БЮТ, вони його забили до смерті. Він мав мішок на голові. Я чув, що його б’ють за стіною, спочатку він відкрикувався, а потім замовк... Там була медсестра з позивним Люся, її викликали, але вона сказала, що вона вже нічого не може зробити. Вона нічого особливого там і так не робила.

...В подвальную камеру кинули, там сидело двое пленных мобилизованных... Эти мобилизованные, двое разведчики, у одного мина попала, вся нога была посечена осколками, у другого в ногу и руку осколок попал. Но осколки никто не вытаскивал. То, что они под Дебальцево показывали, что они такие хорошие делают операции, тогда они говорили, что у нас своих раненых хватает, некогда вами заниматься. Просто раз в двое суток делали перевязку. ...Над нами были камеры пыток, кабинеты так называемые... Допросы сопровождались пытками. Круглосуточно практически. Днем и ночью, чуть ли не до утра. Спать невозможно было, слышно каждое слово, все эти крики. «Рассказывай, как ты с ними сотрудничал, какую информацию передавал». Все как в кино. Чтоб я руками не закрывался, руки приковали к стулу. Летал я вместе с этим стулом. Потом они паяльник приготовили... и пальцы в двери, и с пневматики стреляли. С пистолета стреляли, типа я его взбесил. Расстрелы были липовые. Правда, я понял, что означает «бросило в холодный пот». Я себя чувствовал обреченным. Мерили пульс постоянно, типа детектор лжи. Вакцину правды вводить... говорю: «Та вводите». Я сразу себе начал давать четкие установки, что есть ложь, а что правда. Но не кололи, говорили, что надо потом выводить из комы пару дней, а некому этим заниматься. Целый день длился допрос, часов пять-шесть. Рядом был мэр Дебальцево, Проценко... Девчонки такие побитые. У одной вообще лица не было. Видно, что симпатичная когда-то была. Ее кормили, ее на работу не выводили, она вообще никакая была. Еще девчонки были, тоже синие все, от пяток до шеи, дубинками или чем там били, полосатые. До последнего времени они не уверены были, что их не выбьют с Донецка. Они говорили, что если будет штурм СБУ, то нам всем выдадут автоматы. Это было бы самое страшное... Хотя... застрелил тех, кто рядом, – и сиди жди, пока освободят. Но а вдруг бы отбились. Регулярные российские войска я видел в июне в 2014 году на Малинке. Меня удивило, что стоит отделение детей, 18-19 лет, может даже срочники. И два офицера, лет по 45, взрослые. Я тогда узнал, что бордюры называются поребрики. «Че у тебя в рюкзаке? Стань за поребрик». Поискал, смотрю – нема никаких поребриков. «А шо это такое?» – «Вот поребрик, стань за него»... «Улица Петровского, Текстиль» – «Че такое Текстиль?». Вся область знает, что такое Текстиль.

В СБУ нам давали з дня у день ложку каші й кусочок хліба. Їли з незмінної одноразової посуди пластмасовою одноразовою ложкою. Дехто мав якісь банки, які приносли з примусових робіт. Помити посуд можливості не було. Воду ми набирали в пляшки в умивальнику у туалеті. Бувало, що води не вистачало. Іноді воду відключали, але нас попереджали, аби ми понабирали запас у бутилки, каністри. Спали ми на металевих стелажах з-під документів. Я спав на першому поверсі. Застеляв я стосом паперу, під голову хлопці дали мені якусь курточку. Передачі були, гуманітарка: сигарети, щось поїсти. Але нам з того нічого не діставалося, бо сепаратисти забирали все собі. До місцевих приходили родичі з передачами. «Деенерівці» били усіх полонених, коли хотіли. Також вечорами били охоронці. Останнім було заборонено нас бити, але, коли нікого не було, то вони випивали і приходили до нас. Викликали когось із полонених до себе в кабінети і там били. Хлопці поверталися побитими. В полоні найбільше били тих, хто воював за Україну, але родом був з Донбасу. Серед нас полонених був лікар. Він давав нам з ліків тільки анальгін. Коли мене боліла нога, я пив анальгін. Це було все моє лікування. Температура у мене трималася підвищена. Була ще їхня лікарка, але вона нічим не допомагала.

Спокойно отвечал, но они забеспокоились из-за этого моего спокойствия и начали угрожать прострелить коленку, выколоть глаз, то есть уже все ближе и ближе. Нож, пистолет был у коленки, и уже чуть не нажали на спусковой курок, но лишь висок разбили. В тот момент один из них ударил меня, потом второй, третий, четвертый. И в итоге я лежу на полу, и откуда-то кровь, или из носа. Они кинули меня в одну из камер, которые внизу были. С поломанными ребрами я не мог, физически не мог встать. Я уже и сознание теряю, но еще держусь. Те, которые были в камере, а их было трое – один из них посмотрел на меня, и я не мог никак ответить, у меня все болело и даже слово сказать никак не мог. Он потребовал медсестру. Она пришла, помазала спину. Первая камера – это ад, потому что метр вверх и углубление до полуметра, то есть такая косая камера. Там человек тоже шестеро было... Там дышать вообще нечем было, так как вытяжки там сроду не было. Еда оставалось, но которая там была, когда я пришел... мошка, везде мошка. Много мошек, там тысячи мошек. Запах крови, и кровь была там, и сухая, и свежая. Опять же там раздавали блоки, чтоб народ курил, там есть курильщики... Они мешали воздух с табаком, с дымом. Это отразилось даже на мне, что я начал эти пачки с блоков зажимать и выкидывать. Потом в один прекрасный день утром вызвали семь человек. Дали лопаты, штыри какие-то, и приставили одного, одного такого, как он потом выразился, смертника, у него были гранаты на поясе. Дали ему машину «девятку», все погрузили, нас погрузили и повезли в Шахтерск, в тот момент там была передовая... Оказалось, что там этот батальон это был отряд чи «Скорпион»... Помню один позывной – «Мясник». Он сам начал рассказывать, чи флорист чи не флорист, но в общем что-то с живописью связано в Славянске, там он этим занимался, у него еще косоглазие. Он типа там главный был. О нем ходили такие легенды, что он пленных держал в подвале, пока они не задохнутся или от изнеможения или от боли. … Отдали документы. Просто взяли из пачки, выдали, оказалось что мои. Ну, повезло. Буквально все забрали, только кошелек с одной гривной дали. А куда проехать на одну гривну до того дома, где жил? Хорошо, что осталось пять гривен, которые я забыл в штанах. Я в тех штанах и в той рубашке был весь плен, они у меня уже черные, до дыр протертые... У меня ни телефона рабочего, ничего.