Пройшла година-півтори, може, дві, важко запам’ятати, бо коли лупасять, кожна секунда здається вічністю. По черзі почали заводити у цю маленьку кімнату навпроти. І там почалося катування.
Там була бормашинка, чи то зуби дірявили, чув дзижчання («н-н-н-н»)... може, дрєль, не знаю. І чув дуже голосні удари — били в грудну клітину і били палками, таке відчуття, що вибивають двері, бо (при ударі в грудну клітину) гул сильний іде. Перших двох повели Володимира Рибака і ще якогось хлопчину. Через годину до тих двох хлопців повели Юрія Поправку. Йому шилом проткнули щоку. Проткнули ножем ногу, потім перев’язали, бо боялися, що стече кров’ю. Його вивели звідти — він каже: «Там уже лежать два жмура. Нас чекає те саме». Оцих перших двох, поки катували, забили до смерті.
Після цього потягнули Юрія Дяковського. Йому зняли скальп, відрізали палець. Хтось розбирався в катуваннях, бо і бормашинка була, і кололи щось. Дяковському натягнули цілий шприц якоїсь херні і вкололи в плече. У нього дуже сильно боліло плече від цього. Він не нив так від того, що йому зняли скальп, як від того, що плече болить. Повністю з глови зрізали скальп. Не перемотали – чи то шапку вдягнули, чи щось таке. Палець відрізали — палець перев’язали, щоб не помер.
Вони одягнули на мене мусорний пакет і зав’язали навколо шиї. І починають лупити, ти, звичайно, задихаєшся, паморочиться в голові, розумію, що вже помру. Той скотч, яким у мене були зав’язані за спиною руки, у стані афекту якось порвав... Положили мене на живіт, руки-ноги за спиною зв’язані, і вони засаджували мені в спину ніж. Їм подобалося, коли у кістку, бо вони робили тріщину в ребрі, а потім цю тріщину розширяли, провертали... Мені челюсть вибивали. Ніс не зламали, але не міг дихати перші тижні два. Повибивали пальці, пальці дивилися в різні сторони, вверх, в різні сторони, ще кудись. Я спочатку думав, що вони зламані, опухші руки всі були. Бо на руках скакали, на мені поскакали. До мене підійшов один із них, приставив ствол пістолета до голови (на відчуття це був ствол пістолета) і каже: «Я тебе зараз вб’ю». Я кажу: «Добре, і шо».
Я просився в туалет десь о 7 ранку. Один охоронець мене проігнорував. Знову попросився в туалет. Він каже: «Закрий рот». Кажу: «Давайте я схожу під себе». Він підходе і дубиною починає бити: «Закрий рот». О 12 дня інший охоронець підходе, його звали Ваня, добрий. Він виводе мене, і я кажу: «Весела ночка була». Він каже: «Я мінут 15 витримав слухати, як ви там кричали, і пішов».
Через пару днів прийшли писати заяву, що я такий-то, прийшов з друзями вбивати... Мене гарно «розім’яли» з дубінками, з прикладами, з усім приладдям. Свердло принесли і між пальцями засували і зжимали пальці – пальцям дуже боляче. Думав, що переламають... Один приніс ложку, каже, зараз будемо виймати ложкою око... Пишу те, що сказали. Що ми приїхали з двома мішками зброї, проходили навчання у Польщі. Я ще понавидумував. Чим довше пишеш, тим довше не б’ють. Ми почали о 22 вечора, до 6 ранку ми це писали.
Мене показали по російських каналах. Приходили 20 квітня. Я там кажу текст, який я напередодні писав.
Що ти не спиш там – це було норма. Спати було заборонено. Сидиш день-два-п’ять-п’ятнадцять, без різниці – спати заборонено. Яке лягти! Якщо стоячи заснув, це погано... Ми намагалися на своїх ногах сидіти, на своєму одязі. Коли ми намагалися спати, то це виглядало так, що ми один до одного дуже щільно сідали і спиралися.
Я на день п’ятий раз в день почав отримувати якусь їжу. До того не заслужив, не було сенсу, такий психологічний вплив. Не спиш, не їсиш, тебе намагаються морально знищити... Привели одного «деенерівця», який щось не так зробив. А нам давали мало їсти. Я знав, що це «деенерівець», і я сам його вже пару раз стукнув і забрав їжу. І охорона це навіть поощряла. Правосєк лупить «деенерівця» у них в підвалі.
В туалет вони періодично виводили, щоб ми не обгадили півпідвала. Але при цьому не хотіли виводити... Один хлопчина... його побили дуже сильно, і він ходив під себе дуже довго. Від нього реально смерділо.
Пам’ятаю ніч, як я психанув. Боятися, крім розстрілу, вже нічого не було. «Діма, принеси мені чаю і печива!» Тебе гамселять, а ти чаю просиш. Полупили, я знову: «Принесіть чаю!» Ті пацани, що були поряд: «Блін, закрий рот, тебе зараз відмісять і нам перепаде». Нічого, приходить якийсь вояка, сміється, приносить печиво, кілограм майже, і чай.
