Нас затримали ополченці з міст Червонопартизанська та Свердловська. Зі зброї мали «пушки», РПГ, автомати, екіпіровані були дуже добре.
Якщо не бомбили, то було звичайне освітлення від електромережі. Ми могли на свій розсуд вмикати та вимикати світло.
Усі продукти в Сергія були дома, купити щось було нереально, ціни були «космічні», та й у магазинах нічого не було. У нас були кошти на банківських картках, але зняти їх не було можливості, просто не було де.
Ми могли спілкуватися по телефону з ким завгодно і скільки завгодно, так як наші телефонии ніхто не забирав.
Дозволено було палити, Сергій «Лєший» навіть привозив нам цигарки. Інколи він залишав нас самих, але тікати не було жодного сенсу, так як всюди були блокпости. Нам усе дозволялось. Ми постійно спілкувались з Сергієм «Лєшим», так як разом жили. Говорили про все, про життя, про те навіщо ми прийшли на їхню землю.
Єдина робота, яку виконували – готували, прали та прибирали, усе робили для себе.
Думаю, нас не допитували через те, що вони бачили усі наші позиції та техніку за допомогою безпілотників, адже при обстрілах усі влучання були прямими.
Ми бачили, як нас та наших побратимів, що стояли трохи далі, обстрілюють «Градами» з російської території. Це відбувалося кожного дня. Ще перебуваючи у полоні, ми чули розмови ополченців про те, що приїхали «русскіє рєбята», останні були одягнуті у військову форму. Чи були вони військовослужбовцями РФ чи найманцями, мені не відомо.
